Єгор Андрійович повернувся до поліцейського.
— Лариса Олегівна зі скромності дещо пропустила. Наприклад, те, що мій онук майже годину стояв біля її хвіртки босий на морозі. Без куртки. За те, що птиця в духовці вийшла трохи темнішою, ніж їй хотілося. У них там не дім, а охайна камера покарань із ялинкою в кутку.
— Він усе перекручує, — різко сказала Лариса. — Микита був одягнений. І вийшов ненадовго.
— Можна поговорити з хлопцем? — спитав старший.
Микита вийшов на кухню в дідовій теплій кофті, босий. Побачивши Ларису, він миттю підібрав плечі й притиснув руки до боків. Рух був таким швидким, звичним, майже непомітним — але поліцейський його помітив.
— Микито, ти тут із власної волі?
— Так.
— Розкажи, що сталося ввечері.
Він говорив коротко, але ясно. Птиця в духовці. Крик. Забраний телефон. Ключі. Двері, що зачинилися за спиною. Хвіртка. Сніг. Дід приїхав майже за годину. Увесь цей час він стояв надворі в самій футболці.
— Брехня, — Лариса ступила вперед. — Я випустила його на кілька хвилин, щоб він подумав про свою поведінку. Він був одягнений.
Старший поліцейський подивився на ноги Микити. Червоні плями й білясті ділянки на пальцях були видні навіть при звичайному кухонному світлі.
Обидва працівники повернулися до Романа.
— Скільки часу ваш син перебував на вулиці?
Лариса тут же взяла чоловіка за передпліччя. Збоку жест міг видатися турботливим, але пальці вчепилися надто міцно. Поліцейський попросив її відійти. Вона відпустила не відразу.
Роман мовчав довго. Так довго, що Микита відвернувся до вікна.
Потім він заговорив. Тихо, ніби кожне слово доводилося витягати з себе силою.
— Микита каже правду. Вечеря підгоріла не сильно. Лариса розлютилася. Наказала йому вийти за хвіртку. Це було близько четвертої.
— Двері зачинили?
— Так. Лариса зачинила. Сказала не впускати.
— Романе! — Лариса різко повернулася до нього. — Ти розумієш, що несеш?
Але Роман уже переступив через страх. І далі слова пішли самі. Про гараж. Про їжу. Про телефон. Про заборону говорити за столом. Про холод і голод як покарання. Про те, що він бачив, знав і мовчав.
— Замовкни, — зірвалася Лариса. — Ти зараз знищуєш усе, що я для нас зробила.
Роман підвів голову. Уперше за довгий час подивився їй просто в очі.
— Що ти зробила? Дім, де мій син боявся дихати?
