— Бабуся твоя все життя мріяла грати. Навіть самовчитель десь тримала. Усе казала: «От вийду на відпочинок, сяду ввечері й навчуся». Тільки життя, Микито, хитра штука. Поки чекаєш зручної миті, воно потроху минає. Тож запам’ятай: із важливим краще не тягнути. А то можна все життя прожити поруч зі своєю гітарою і жодного разу не взяти акорду.
Микита обережно провів пальцем по кутику фотографії.
— Я за нею сумую.
— І я, — сказав дід. — Без неї дім ніби дах є, стіни є, а серце вийняли.
Микита знову заговорив. Тепер уже не уривками й не пошепки. Так говорять, коли поруч нарешті опинився дорослий, який не відмахнеться. Він розповів, як Лариса ставила Романа перед вибором: або всі живуть за її правилами, або він із сином іде. Як батько раз по раз обирав мовчання. Як одного разу сказав: «Потерпи трохи, закінчиш школу — сам поїдеш». Як боявся знову лишитися сам, знову тягнути побут і гроші, знову починати з нуля.
— Він боїться, діду, — сказав Микита. — А я ніби плата за те, щоб він жив у її домі.
Єгор Андрійович довго дивився на вогонь. Згадував погляд Віри Семенівни, коли вона казала, що хлопцеві там погано. Згадував синець на плечі. Згадував те обережне «правда?», коли Микита просився залишитися. Згадував минуле свято: теплий чай, салати, розмови. І онука на задньому сидінні машини за парканом.
— Прогледів я тебе, хлопче, — хрипко сказав він. — Старий дурень. Треба було раніше зрозуміти. Пробач мені.
Микита нічого не відповів. Просто посунувся ближче й поклав голову дідові на плече.
— Так, бійцю, — Єгор Андрійович накрив його долонею. — З тугою закінчили. Тепер будемо лагодити життя. Зі школою вирішимо. Речі заберемо. Документи теж. Житимеш тут. Місця вистачить. І запам’ятай назавжди: у цьому домі їжу, сон і повітря не треба заслужити.
Микита заснув близько першої ночі у своїй кімнаті, під бабусиним покривалом. Уперше за три роки він не прислухався до кроків за дверима.
Єгор Андрійович сидів на кухні з вистиглим чаєм і дивився на фотографію Віри, коли у двері постукали. Сухо. Вимогливо. Так не стукають гості.
На порозі стояли двоє поліцейських. За ними — Лариса в розхристаній шубі й Роман, який втягнув голову в плечі.
— Єгоре Андрійовичу Сєдов? — спитав старший. — Надійшла заява про проникнення в житло і незаконне вивезення неповнолітнього. Ми можемо увійти?
— Заходьте, — сказав дід.
Лариса увійшла першою. Спина пряма, обличчя ображене, голос тремтів рівно настільки, щоб звучати переконливо.
— Ця людина зламала двері мого будинку, увірвалася всередину і силоміць забрала мого пасинка. Дитина була вдома, у повній безпеці, поки дід не влаштував погром.
Роман стояв біля стіни й дивився в підлогу…
