Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

Іра вірила, а чому б і ні? Весілля було невелике, чоловік тридцять. Ресторан на околиці без зайвої помпи. Світлана плакала на церемонії. Іра думала, від щастя.

Перші три місяці після весілля були майже добрими. Потім Світлана зателефонувала синові й сказала, що спина зовсім погана, самій несила. Максим, не спитавши Іри, привіз матір із двома сумками — тимчасово. Це було два роки тому.

Іра вийшла з ванної. Світлана грюкала каструлями на кухні, демонстративно голосно, даючи зрозуміти, що готує сама і що це жертва. Іра підійшла до холодильника, дістала яйця та сир.

— Що ти робиш? — одразу озвалася свекруха.

— Яєчню.

— Яєчню? У день народження? — Світлана сплеснула руками з виглядом людини, якій показали щось неймовірно вульгарне. — Пристойні жінки такого дня зранку печуть пиріжки.

Вона урвалася. Іра підвела очі, і щось у цьому погляді змусило її замовкнути на пів слові.

— Світлано Аркадіївно, — сказала Іра. — Я зараз поснідаю, потім приберу, потім спокійно посиджу, бо сьогодні мій день. Вечерю я приготую до сьомої. Цього досить.

— Ти розмовляєш із матір’ю свого чоловіка, як із…

— Я розмовляю з вами ввічливо. Поки що.

Світлана стиснула губи так, що вони зовсім зникли, й вийшла з кухні. Іра поставила пательню на вогонь. Поки шкварчали яйця, вона думала про те, як усе це почалося. Не вчора, ні, не минулого тижня. Це почалося того самого вечора, коли Максим привіз матір і сказав Ірі на кухні, поки Світлана влаштовувалася в гостьовій кімнаті:

— Ти ж розумієш, їй нелегко. Їй потрібна допомога. Ти медик, тобі не звикати.

Іра тоді хотіла сказати багато чого, сказала лише:

— Гаразд.

Ось тут і почалося її мовчання. Не відразу приголомшливе, тихе, поступове, крапля за краплею. Світлана почала з малого: переставляла речі в шафі, бо так зручніше. Потім почала коментувати готування:

— Пересолила, рідкувато. Моя свекруха такого б не їла. І правильно.

Потім почала розмовляти із сусідами в під’їзді. Іра кілька разів чула уривки:

— Невістка в мене така, але, розумієте, старається, звісно, та куди там.

Сусіди дивилися на Іру з виразом співчуття впереміш із цікавістю. Максим, коли Іра пробувала говорити, слухав з пів хвилини, потім казав:

— Мама такого не робила. Або ти перебільшуєш, або просто… Іро, ну годі!

І йшов до іншої кімнати. Через пів року Іра зрозуміла, що перестала запрошувати подруг додому. Потім перестала щодня телефонувати батькам. Не хотіла, щоб вони чули голос. Потім перестала помічати, що усміхається лише на роботі.

Вона з’їла яєчню, стоячи біля вікна. Вулицею йшли люди: хтось із собакою, хтось із візочком, хтось просто так, підставивши обличчя квітневому сонцю. Іра дивилася на них і думала: «А вони знають, як це — прокинутися у свій день народження і перше, що почути, — це чужий крик?»

Телефон лежав на підвіконні. Максим не написав, не подзвонив, поїхав на дачу вчора ввечері. Треба перевірити, як усе перезимувало. І відтоді ані слова. Іра написала йому о сьомій ранку: «Доброго ранку». Повідомлення прочитано о 7:12. Відповіді не було.

Вона поставила тарілку в мийку, увімкнула воду, і тут за спиною знову пролунав голос Світлани:

— Між іншим, я підлогу помила вчора. Можна було б і подякувати.

— Дякую, — сказала Іра.

— Ти кажеш це, як робот. Максиму я скажу, як ти зі мною розмовляєш.

— Кажіть, кажіть йому все, що хочете.

Світлана знову замовкла. Це збивало її з пантелику, коли Іра не сперечалася й не виправдовувалася, а просто погоджувалася. Раніше Іра пояснювала, просила зрозуміти, іноді плакала у ванній, зачинившись. Сьогодні — ні. Сьогодні щось змінилося. Сама Іра не могла б точно сказати, що саме.

Уночі вона довго не спала. Слухала, як Світлана ходить квартирою, як скрипить паркет під її кроками, як шумить вода в трубах. І думала, просто думала, без паніки, без сліз, методично, як на виклику, коли треба швидко оцінити ситуацію й ухвалити рішення.