Свекруха заявила, що їй начхати на день народження Іри, і зажадала їжі, а потім до будинку прийшла сусідка

Іра вимкнула воду, взяла телефон, написала повідомлення подрузі Оксані, юристці, з якою вони знайомі з інституту, де Іра проходила курси підвищення кваліфікації три роки тому: «Оксано, потрібна консультація. Терміново». Відповідь надійшла через дві хвилини: «Телефонуй, коли хочеш».

Іра поклала телефон до кишені халата й пішла до кімнати застелити ліжко. Світлана дивилася їй услід із кухні, і в її погляді було щось нове, не злість, щось схоже на настороженість. Даремно. Треба було насторожитися раніше.

Іра акуратно застелила ліжко, з обох боків підігнувши покривало. Звичка з дитинства. Мати навчила. Потім відчинила верхню шухляду тумбочки й дістала невелику темно-зелену папку на блискавці. Документи: паспорт, страхове свідоцтво, медичний диплом, свідоцтво про шлюб, копія договору купівлі-продажу квартири з її підкресленим ім’ям. Вона перебрала їх пальцями звичним рухом, як перебирають карти в пасьянсі.

Усе на місці. Вона поклала папку до сумки, не в шухляду. До сумки, яку візьме із собою, якщо доведеться вийти.

У двері подзвонили. Іра завмерла. Світлана з кухні вже кричала:

— Хто там іще?

І, тупаючи, пішла до передпокою. Іра вийшла слідом.

За дверима стояла жінка років сорока, незнайома, у сірому плащі, із господарською сумкою в одній руці та конвертом в іншій. Дивилася вона не на Світлану Аркадіївну, яка відчинила двері. Вона дивилася на Іру, яка стояла за її спиною.

— Ви Ірина? — запитала вона. — Дружина Максима Лісовського?

— Так, — сказала Іра.

— Мене звати Валентина. Я з дачного товариства, із сусідньої ділянки. Мені треба вам дещо показати. — Вона підняла конверт. — Вибачте, що в такий день, але я вирішила, що вам краще знати.

Світлана Аркадіївна сіпнулася було сказати щось гучне, але Іра її випередила.

— Проходьте, будь ласка.

І відступила, пропускаючи незнайомку до квартири. Валентина пройшла в коридор, швидко, діловито озирнулася, без зайвої цікавості. Світлана Аркадіївна зачинила двері й стала біля стіни, схрестивши руки на грудях із виглядом ображеної господині.

Іра провела гостю на кухню, налила їй води.

— Кажіть, — сказала Іра.

Валентина поклала конверт на стіл. Усередині було кілька фотографій. Іра взяла їх, подивилася. Пальці лишалися спокійними, обличчя теж.

На першому знімку була веранда їхньої дачі, на другому — Максим. Поряд із ним молода жінка, світловолоса, сміється. На третьому знімку жінка стояла спиною до камери біля дачної плити, і на ній був Ірин фартух, лляний, із вишитими маками, який Іра купила два роки тому на ярмарку й дуже берегла.

— Я не хотіла втручатися не у свою справу, — тихо сказала Валентина. — Але це вже другий місяць. Щовихідних, іноді в будні. Я подумала: якби це сталося зі мною, я хотіла б знати.

— Дякую, — сказала Іра. — Я розумію, що вам було непросто сюди прийти.

Валентина кивнула, встала. Іра провела її до дверей. Коли клацнув замок, за спиною пролунав голос Світлани Аркадіївни. Вона весь цей час простояла біля стіни й чула кожне слово.

— Ну й що? — сказала свекруха без співчуття, майже глузливо. — Чоловік є чоловік. А ти чого хотіла? Була б іншою дружиною, він би нікуди не ходив.

Іра обернулася.

— Ви знали? — сказала вона. Не запитала — констатувала.

Світлана Аркадіївна ледь здригнулася, зовсім трохи. Але Іра за два роки навчилася читати її обличчя.

— Знали, — повторила Іра. — Як давно?

Свекруха підвела підборіддя.

— Я його мати. Він мені все розповідає.

Іра кивнула, розвернулася, пішла до спальні спокійно, не поспішаючи. Дістала сумку, перевірила, чи зелена папка на місці. Зверху поклала телефон, гаманець і запасний ключ від маминої квартири, який завжди лежав у шухляді тумбочки.

Потім зателефонувала Оксані. Оксана взяла слухавку після другого гудка, наче чекала.

— Іро, що сталося?

Голос у неї був такий, яким говорять люди, звиклі чути погані новини й не втрачати при цьому голови. Вони познайомилися три роки тому на курсах підвищення кваліфікації. Оксана Кравченко проводила там семінар із правових аспектів медичної діяльності. Маленька, стрімка, з гострим поглядом темних очей і звичкою говорити коротко й по суті.