Почався голод. Дубровський шукав лісові горіхи, ставив заячі сильця, учив дітей відрізняти їстівні ягоди від отруйних. Із зібраних трав і грибів виховательки варили юшку. Та цього не вистачало: голодна смерть загрожувала кожному.
Першим, на восьмий день, помер семирічний хлопчик — він не витримав холоду й голоду. Біля річки з’явилася могила, позначена хрестом із гілок. Наступного дня не витримало серце однієї з виховательок, якій було п’ятдесят п’ять років. Десятий день забрав ще трьох дітей. Група танула.
Чекати на допомогу не було звідки, а без неї, розуміла Галина Петрівна, найближчими днями загинуть усі. Вона відібрала близько десяти найміцніших підлітків і послала їх далі вздовж річки шукати людей. З рештою залишилася сама: основна група більше не могла рухатися.
На березі влаштували табір — розпалили багаття, зібрали з гілок курені. Медики боролися за тих, кого ще можна було врятувати, але кількість дитячих смертей зростала день у день. До 20 вересня з 404 дітей живими залишалося менше 300.
23 вересня 1948 року послані вперед підлітки дісталися Березівки, маленького села на Сосні. Вони ледь доповзли туди й упали біля першої хати: виснажені, брудні, в подертому одязі. У селі жили лише 37 людей — старі, жінки й кілька чоловіків, які повернулися з війни інвалідами.
Жителів приголомшила поява дітей посеред лісової глушини. Підлітки, як змогли, пояснили, звідки прийшли: розповіли про ешелон, про втечу й про сотні дітей, які вмирали в лісі. Допомога була потрібна негайно.
За спогадами очевидців, у Березівці діяли швидко й злагоджено. Староста Степан Аркадійович Мельник, шістдесятирічний фронтовик, який втратив на війні ногу, зібрав усіх чоловіків, здатних ходити. Їх виявилося вісім. На човнах, прихопивши хліб, сушену рибу й теплий одяг, вони вирушили вгору річкою.
Два дні пішло на дорогу; табір знайшли третього дня. Біля багать лежали сотні дітей, багато хто був непритомний. Померлих накрили лапником осторонь. Виховательки, які ледве трималися на ногах, намагалися нагодувати живих трав’яною юшкою. Серед них і далі розпоряджалася Галина Петрівна Зайцева — схудла, із запалими очима, але така, що продовжувала підтримувати порядок і дисципліну.
Мельник із товаришами відразу взявся вивозити дітей. До човнів саджали по 10–15 людей і спускалися до села; найслабших доводилося переносити на руках. Перевезення тривало і вдень, і вночі. За тиждень до Березівки доправили всіх уцілілих.
Наприкінці вересня тут перебували 278 дітей і 19 дорослих. Решта померли в лісі від голоду, холоду й хвороб. Урятованих розбирали по хатах, зігрівали, годували, лікували домашніми засобами. Медсестра Бондар і фельдшерка Шульга працювали не покладаючи рук: багато хто з привезених іще лише чіплявся за життя.
Галина Петрівна знала, що приховувати стільки людей безкінечно не вдасться. Коли влада виявить утікачів, дітей повернуть і відправлять до таборів, дорослих розстріляють за дезертирство й саботаж. Вона скликала виховательок, Дубровського, Мельника та кількох сільських жителів.
Радилися довго. Нарешті домовилися розселити дітей по родинах усієї округи, змінити їм імена, зробити документи й видати за своїх. Рішення здавалося божевільним, але іншого шансу врятуватися вони не бачили.
За переховування втікачів загрожував розстріл. І все ж жителі Березівки та сусідніх сіл погодилися ризикнути. Мельник зв’язався зі знайомими в селах на берегах Сосни. Місця були глухі: влада з’являлася рідко, документи майже не перевіряли, люди жили своїм укладом.
За два тижні 180 дітей прийняли родини, які жили в радіусі 200 км. Їх записували племінниками, дітьми загиблих братів і сестер, осиротілою далекою ріднею. Після війни, що забрала мільйони життів, серед тисяч безпритульників іще одна дитина в хаті не викликала підозр.
Для найменших, шести-семи років, знаходили родини, які нещодавно втратили власну дитину, і видавали врятованих за померлих. Підліткам підшуковували роботу в колгоспах, на лісоповалі й рибних промислах. До середини жовтня майже всі втікачі покинули Березівку. Галина Петрівна залишалася з двома виховательками й 30 дітьми, яких іще не встигли прилаштувати.
Вона вважала свою долю вирішеною: МДБ рано чи пізно знайде її, і тоді буде розстріл. Та жалю про втечу не було. Односельці запам’ятали її слова:
— Майже 300 дітей я вберегла від таборів. Це варте мого життя.
Дубровський і Козак теж не поїхали з цих країв. Машиніст найнявся на лісопилку в сусідньому селищі, помічник — на рибний промисел. Обидва змінили імена, жили непомітно й намагалися нічим не привертати уваги…
