Доповідна пояснювала поворот ешелону зовсім не загрозою диверсії проти дитячих будинків. На об’єкті № 503 бракувало робітників. Будівництво відставало, табірне начальство вимагало термінового поповнення, а дорослих ув’язнених не вистачало: повоєнні масові амністії та висока смертність у таборах скоротили їхню кількість.
Тоді хтось у керівництві МДБ запропонував направити на будівництво підлітків із дитячих будинків. На папері їх можна було провести як вихованців трудової колонії для неповнолітніх, а насправді — отримати дешеву робочу силу. Дитяча рабська праця існувала, хоча відкрито про неї не говорили.
Свідчення вказували, що про справжню мету поїздки Зайцева дізналася лише на Лісній. Під час тієї розмови офіцери МДБ прямо повідомили їй:
— До дитячого будинку діти не потраплять. Їх направляють до трудової колонії при таборі.
— Це незаконно, — заперечувала Галина Петрівна. — Вони не зможуть працювати в таборі. Серед них є малеча, якій лише шість років!
— Наказ уже віддано, обговорювати нічого. Відмовитеся везти дітей — самі опинитеся в таборі за саботаж.
Галина Петрівна погодилася продовжити шлях. Вона розуміла, що вибору їй не залишили, хоча всередині все кипіло. Сучасники пов’язували її рішення не підкоритися з ніччю на 2 вересня. Саме тоді, за їхніми розповідями, вона зважилася змінити долю ешелону.
Поїзд зупинився. Зайцева вийшла з паровоза й обійшла вагони, будячи виховательок, які супроводжували дітей.
— Виходимо. Забирайте лише те, без чого не обійтися. Треба негайно йти до лісу.
Виховательки були приголомшені.
— Куди йти? Навіщо? Тут же холод, звірі, довкола самий ліс!
— Я не стану везти дітей до табору на смерть, — твердо відповіла Галина Петрівна. — Спробуємо вижити тут, у лісі.
Згодом розповідь про те, що сталося далі, перетворилася на легенду. Їй не вірили навіть деякі з тих, хто шукав зниклий поїзд. Ешелон покинули 404 дитини й 28 дорослих. До нічного лісу вони понесли хліб, консерви, ковдри, ліки — стільки необхідного, скільки змогли взяти із собою.
Дубровському Галина Петрівна наказала відправити склад далі без пасажирів, давши паровозу повний хід. Порожній поїзд мав збити зі сліду майбутніх переслідувачів.
Машиніст виконав розпорядження: розігнав паровоз до граничної швидкості й разом із Козаком зіскочив із підніжки. Ешелон пішов уперед, у темряву. Він продовжував рухатися, доки вистачало палива.
Місце його зупинки залишалося невідомим. Можливо, поїзд завмер у лісовій глушині, куди не дісталися пошукові групи. Можливо, на повороті зійшов із рейок і згинув у болоті. Жодна з цих здогадок тоді не дістала підтвердження.
Дорослі й діти тим часом вирушили через ліс. Галина Петрівна повела їх на схід, до великого озера. Вона сподівалася дістатися якогось поселення й сховатися серед місцевих жителів. Їх мали почати шукати; за втечу з-під конвою МДБ їй самій загрожував розстріл. Вона це розуміла, але віддати дітей до табору не могла.
Сучасники переказували, що Галина Петрівна знову й знову говорила вихователькам про пережиту нею блокаду:
— Я пережила блокаду й бачила, як діти помирали від голоду. У таборі я не дозволю їм загинути від непосильної праці.
Коріння під ногами, болота, гілки, що чіпляли одяг і дряпали шкіру, — таким виявився шлях для 400 людей, більшість із яких раніше ніколи не бували в лісі. Перші три дні обернулися жахіттям. Під плач малечі підлітки намагалися допомагати дорослим із речами, а виховательки брали на руки тих, хто вже не міг іти. Дорогу попереду прокладали Дубровський і Козак: обидва добре знали ліс.
Шульга й Бондар обробляли подряпини йодом, перев’язували садна; тим, хто ледве стримував істерику, давали валер’янку. Розгубилися навіть співробітники МДБ, яким доручили конвоювати ешелон. Двоє повернули до залізничних колій — вибратися до людей, доповісти начальству. Третій продовжив шлях із утікачами. Можливо, він вважав, що за втечу підконвойних його однаково розстріляють, тому й вирішив залишитися до кінця.
На четвертий день перед групою з’явилася річечка завширшки близько 30 метрів, невелика лісова притока Сосни. Галина Петрівна вирішила рухатися за течією: річечка мала вивести до великої річки, а там лишалася надія знайти села й допомогу.
Проте берег виявився важчим за попереднє бездоріжжя. Болота й густий чагарник подекуди цілком перегороджували прохід. Щоб обійти їх, доводилося далеко відхилятися від річки, підійматися на пагорби й спускатися в яри. Харчові запаси тим часом танули: на п’ятий день доїли хліб, на сьомий скінчилися консерви…
