Тим часом зі столиці розгорнули справжнє полювання на зниклий склад. МДБ підняло на ноги всі свої підрозділи в регіоні. У радіусі 500 км від місця зникнення перевіряли село за селом, селище за селищем; допитували жителів, залізничників і начальство таборів.
Припущення змінювали одне одного: лісові банди, диверсія закордонних спецслужб, прихована від усіх епідемія з масовими смертями. Ніхто не допускав, що зникнення ешелону з чотирма сотнями дітей стало наслідком відмови однієї жінки виконати наказ.
Наприкінці жовтня оперативники МДБ дісталися Березівки. Вони піднімалися Сосною на катері, обстежували прибережні села, розпитували про чужих дітей. Тут їм нічого не розповіли: ніхто нічого не знав, ніхто нікого не бачив.
Кілька днів оперативники обшукували околиці, заходили до хат, вимагали документи. Їм трапилися й діти з ешелону, які вже жили під іншими іменами. Проте папери були оформлені як належить, а мешканці підтверджували спорідненість. Причепитися не було до чого. Перевірка нічого не дала, й оперативники поїхали.
Галина Петрівна все одно була певна, що її виявлять. На початку листопада вона сама пішла із села до лісу. Вихователькам лишила записку: «Подбайте про дітей. Я піду, щоб не підвести вас під розстріл».
Тиждень її безрезультатно шукали. За розповідями сучасників, вона пішла помирати, аби тільки не опинитися в руках МДБ і не назвати під тортурами людей, які рятували дітей. Тіла не знайшли. Одні вважали, що вона втопилася, переправляючись через річку, інші — що замерзла з першим снігом. Легенда ж доводила її до великого священного озера, на березі якого вона нібито знайшла останній притулок.
Обидві виховательки, що лишилися, прожили в Березівці до самої смерті. 42-річна Марина Пилипівна Руденко та 38-річна Тамара Семенівна Журавльова вийшли заміж за сільських чоловіків, працювали в колгоспі й ростили врятованих дітей як рідних. Про пережите вони не розповідали.
Лише на початку вісімдесятих років, незадовго до смерті, Марина Пилипівна Руденко зізналася онуці, що брала участь у порятунку дітей з ешелону-примари. Подробиць вона не розкрила. Тамара Семенівна Журавльова забрала таємницю із собою в могилу.
Ще двадцять років прожив у цих краях Дубровський. До паровозів він не повернувся: залишався простим робітником на лісопильні й мовчав про минуле. У 1968 році його життя обірвав інфаркт.
Козак дожив до 1983 року. На старості він призвичаївся до випивки й часом, сп’янівши, згадував дивний поїзд-примару, дітей у лісі, героїчну жінку. Односельці вважали ці розповіді п’яним маренням і не слухали їх серйозно.
На пошуки врятованих вихованців Оксана Савчук витратила ще пів року. Вона об’їжджала села області, розмовляла зі старожилами, переглядала метричні книги й архіви сільрад. Із цих відомостей поступово складалися подальші долі дітей.
Приблизно 180 із 278 тих, хто вийшов із лісу живими, прижилися в нових родинах і зберегли дані їм імена на все життя. Вони виросли, завели дітей, працювали на заводах, будовах, у колгоспах. Багато хто був надто малим, щоб запам’ятати ешелон, який вивозив їх із великого міста. Підлітки пам’ятали — й мовчали, побоюючись репресій.
Оксана розшукала трьох живих учасників тих подій. Першою була Раїса Вікторівна Орлова, яку «в дівоцтві звали Лена Савчук». У 1948 році їй виповнилося чотирнадцять років; на час зустрічі з історикинею їй було сімдесят чотири. Жила вона в селищі на Сосні.
Почувши від Оксани причину її приїзду, літня жінка розплакалася. Ні ешелон, ні нічна втеча, ні голод не стерлися з пам’яті. Вона пам’ятала загиблих товаришів, Березівку й Галину Петрівну. У її розповіді збереглося й прощання перед відходом до лісу:
— Вона сказала нам: живіть, дітей ростіть, цю землю любіть. Тепер ви вільні.
Раїса все життя берегла ці слова й намагалася виконати заповіт жінки, якій завдячувала порятунком.
Другим виявився Павло Демидович Кравченко — раніше Вітя Зайцев, родич Галини Петрівни. У 1948 році йому було дванадцять років. Тепер він жив у великому місті, був на пенсії, а до того працював заводським інженером. Пам’ять зберегла найдрібніші подробиці шляху через ліс, дитячих смертей і допомоги сільських мешканців. Про все це він розповів Оксані.
— Усе життя я відчував провину перед тими, хто тоді загинув, — казав Павло. — Намагався жити так, щоб бути гідним їхньої пам’яті.
У нього було троє дітей і вісім онуків. Усі лишалися в тих краях, працювали, виховували власних дітей. Ніхто з них не знав, що дід брав участь в одній із найдивовижніших втеч в історії СРСР…
