Третя зустріч відбулася з Надією Ігорівною Черненко, у дитинстві — Ніною Гончар. Тоді їй було сім років. Від минулого лишилися уривчасті спогади: поїзд, холод, тітка Галя, яка несе її на руках.
Надія виросла в родині рибалки в селі на Сосні. Прийомних батьків вона вважала рідними й лише в тридцять років дізналася правду. Та це відкриття вже нічого не змінювало: ця родина, ця земля і життя, що склалося тут, давно стали її власними.
У 1999 році стаття Оксани Савчук про зниклий ешелон вийшла в історичному журналі й приголомшила читачів. Багато хто вважав її містифікацією: їм здавалося немислимим сховати 300 дітей від МДБ і 50 років зберігати таку таємницю. Проте документи були справжніми, а свідчення очевидців — переконливими. Історія поступово ставала відомою.
У 2000-х роках кілька телеканалів зняли документальні фільми про ешелон-примару. Журналісти їздили селами області, записували розповіді старих, розшукували нащадків. Багато хто з віднайдених навіть не підозрював про своє коріння. Тепер вони дізнавалися, що в їхніх жилах тече кров вихованців дитбудинку, яких збиралися відправити на смертельні табірні роботи й яких урятувала жінка, що наважилася на неможливе.
До 2000 року вдалося знайти близько десяти прямих нащадків — дітей, онуків і правнуків врятованих. Вони жили по всьому регіону й далі на схід, дехто перебрався до центральної частини країни. Учителі, лікарі, робітники, пенсіонери — звичайні люди, в чиїх родинах жила пам’ять про лісове диво 1948 року.
Того ж 2000 року в Березівці поставили невеликий обеліск із сірого каменю. Напис свідчив: «Галині Петрівні Зайцевій і всім, хто рятував дітей у сорок восьмому». На камені викарбували імена тридцяти семи мешканців, які ризикували життям заради втікачів. Щороку 9 травня сюди приїздять нащадки врятованих, приносять квіти й згадують своїх предків.
Долю порожнього складу, який Дубровський відправив у темряву, вдалося з’ясувати лише у 2010 році. Геологи виявили в лісі, за 200 км на північ від Сосни, іржавий паровоз і кілька вагонів. Під ними тяглися зарослі рейки відгалуження, колись прокладеного для будівництва магістралі, а згодом покинутого.
Експертиза підтвердила: це рештки ешелону № 2714. Після того як пасажири пішли, паровоз пройшов ще 40 км, витратив паливо, а потім склад повільно скотився схилом і застряг на покинутому напівстанку. Там він простояв непоміченим 62 роки.
Про поспішний відхід людей усередині говорило все: розкидані ковдри й дитячі речі, порожні консервні бляшанки, підручники з вицвілими сторінками. В одному вагоні лежав саморобний дерев’яний хрест. На ньому ножем видряпали: «Тут ніхто не помер, ми пішли жити». Так збереглася остання звістка від людей, які тієї ночі втекли з-під варти в невідомість.
Знахідку сфотографували й описали, але вивозити склад не стали — вирішили залишити його пам’яткою на місці. Тепер там установлено невелику меморіальну табличку. Іноді дослідники й туристи дістаються туди, щоб на власні очі побачити ешелон-примару.
Нові відомості з’явилися у 2015 році, після смерті медсестри Лариси Олегівни Бондар, яку назвали останньою прямою свідкою тих подій. Їй було дев’яносто три роки. Усе подальше життя вона провела в одному із сіл на Сосні, працювала фельдшеркою місцевої лікарні й виростила трьох прийомних дітей із числа врятованих.
Перед смертю вона віддала онуці товстий зошит, сторінки якого були списані дрібним почерком. Щоденник почався ще в перший день подорожі. У ньому збереглися розмови виховательок, настрої дітей, подробиці втечі, лісові дні, смерті й порятунок у селі. Цей зошит став найважливішим свідченням пережитого.
Із записів з’ясувалося, що рішення Галини Петрівни не було раптовим поривом у ніч на 1 вересня. Вона ухвалила його ще на станції Лісова, після розмови з офіцерами МДБ. Тоді ж потай почала відкладати їжу, домовлятися з Дубровським і пояснювати вихователькам, як діяти за надзвичайних обставин. Шансів вона бачила мало, але навіть малу можливість урятувати дітей воліла певній табірній смерті.
Щоденник розповідав і про незгодних. Троє виховательок вважали втечу божевіллям і категорично відмовилися йти до лісу. Галина Петрівна не стала їх утримувати: відпустила разом із двома співробітниками МДБ, які повернулися до колій шукати допомоги.
Ці п’ятеро передали владі свою версію: директорка дитбудинку збожеволіла й повела дітей на певну смерть. Саме їхні свідчення стали основою офіційного повідомлення про загибель усього ешелону. МДБ скористалося ними, щоб закрити справу й уникнути скандалу через намір відправити дітей на табірні роботи.
У зошиті Бондар був і список загиблих — 125 імен. Наймолодшій дитині було шість років, найстаршій — 16. Виснаження, переохолодження, дизентерія, травми: поруч з іменами медсестра зазначала причини смерті, дати й місця поховань. Вона хотіла зберегти пам’ять про кожного…
