Життя без прикрасАндрій застав гостю за підмітанням.
— Що ж ви робите? Вам лежати належить, а не за мітлу братися!
— Спочатку доброго ранку, Андрію.
— Доброго ранку.
— Мені набридло дивитися в стелю. Захотілося хоч трохи допомогти, зробити щось корисне. Підмести я спроможна. Краще розкажіть, як справи. Ви ж пішли зовсім рано.
— Ще до сходу сонця. Зате річка сьогодні не поскупилася: гарний улов, і на ринку все до останньої рибини продав.
— Як добре! Ви заслужили, стільки працюєте.
— Дякую. Але вам поки що працювати не можна. Відпочивайте, інакше як одужаєте?
— Андрію, мені важко почуватися непотрібною. Ви прихистили мене, годуєте, навіть одяг дали. Хоч у хатніх справах я можу вам допомогти?
— Яка ж ви непотрібна? Сідайте краще сюди. Я щось приготую, вам поїсти треба.
— А готувати ви вмієте?
— Не те щоб умію… Але вже якось упораюся.
— Гаразд, здаюся.
— От і довіртеся мені.
— Ох, голова!
У пам’яті постав літній чоловік. Він міцно обіймав її й кликав:
— Ірино, доню!
— Вам зле? — стривожився Андрій. — Що сталося, знову болить?
— Ні, річ не в болю. Я згадала чоловіка, літнього. Він обіймав мене, міцно-міцно. І промовляв моє ім’я.
— Ім’я? Ти згадала, як тебе звати?
— Андрію, я Ірина. Він назвав мене Іриною. Тепер я точно знаю.
— Ірина… От бачиш, я казав: потроху згадуватимеш. Ну що ж, дуже приємно познайомитися, Ірино. Тільки не хвилюйся.
— Пане Кролику, вкладайтеся, — розпоряджалася Софія. — А ви, пане Ведмедю, не прокидайтеся. Захворієте — до школи не зможете ходити. Дідусю!
— Як спала моя принцеса? Ну, розповідай, як справи в нашої домашньої першої красуні? — запитав Федір.
— Добре. Ось граюся з ляльками. Кролик у мене прихворів. Сідай до нас. Дідусю… А мама де? Вона вчора так і не прочитала мені казку.
— Софіє, твоя мама…
— Що з мамою?
— Вона…
— Люба, заспокойся, я тобі поясню, — втрутився Віктор. — Твоя мама вирушила в поїздку. Вона поїхала далеко, у дуже далеке місце. Ми поки не знаємо, скільки вона там пробуде й коли повернеться додому.
— Чому? Вона мене розлюбила?
— Ні, люба, не тому, що розлюбила. У неї не було часу попрощатися з тобою. Як же можна тебе не любити? У цілому світі не знайдеться дівчинки вродливішої за тебе, наша принцесо. Але ти не тривожся: тато тут, поруч. Я нікуди від тебе не поїду й ніколи не залишу тебе саму. — Віктор звернувся до Федора: — Ви тепер розумієте, до чого довела ваша донька? Вона покинула свою дитину. Найдорожче, що може бути в людини, — власну доньку! — І знову заговорив із Софією: — А ти грайся, люба. Грайся далі зі своїми іграшками.
— Тату, ти погано виглядаєш, — сказала Наталія. — Тобі таблетки принести?
— Ні, не треба таблеток. Я щойно був у Софії. Вона питала про матір: чи не розлюбила її мама, чи не зробила вона сама чогось поганого. Уявляєш, доню? Вісім років дитині. Їй лише вісім, а вона вже вважає себе винною й просить пробачення за те, чого не робила. Не розуміє, за що її покинули.
— Тату, ну не треба…
— Я багато чого Ірині пробачав. Вередування, примхи. Навіть заміж вийшла, мене не спитавши. Але розбити серце дитині… Цього я їй не пробачу.
— Тоді перестань себе мучити. Вона нас забула — і ми забудемо. Заради тебе, заради Софії треба це зробити.
— Ти маєш рацію. Плакати за нею не стану.
— Тату…
— Ірина мені більше не донька. Для мене цієї жінки не існує. Знати її не хочу. І щоб у домі ніхто її імені не вимовляв!
— Не кажи так. Ти зараз сердишся, я розумію, але навіщо такі слова?
— Я сказав те, що думаю. У мене залишилася одна донька — ти, Наталіє. Ти тут, ти мене не покинула.
— Дякую, тату. Я так довго чекала від тебе цих слів… А ти куди?
— Треба вийти. Одну справу владнати.
— Зачекай, візьму сумку, підемо разом.
— Ні, я сам піду. Софії ти зараз потрібніша.
— Але я можу… Тату, я не хочу відпускати тебе самого.
— Добрий день! — привіталася Поліна. — Багатії навіть не відповідають… А ось і будинок, який мені потрібен.
— Ви в якій справі? — запитала Наталія.
— Добридень. Мені дали цю адресу. Я до Віктора, треба поговорити.
— Хто ви? Що вам від нього треба?
— Поліна. Справа термінова, мені необхідно побачити Віктора.
— Без запрошення він не приймає. Скажіть мені, я передам.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.