Життя без прикрас— Яка особиста розмова може пов’язувати вас із ним?
— У нього й запитайте. Покличте його, будь ласка.
— Як вас відрекомендувати? Поліна… а далі?
— Назвіть жінкою з капелюхом, тією, що з річки. Він одразу зрозуміє.
Наталія згадала свою розмову з Віктором про знайомий капелюх.
— Це мій подарунок. Чому він у тебе? — питала вона тоді.
— Якась дівчина несла капелюх дорогою, спиною до мене стояла. Я загальмував. Коли я її побачив, у мене душа в п’яти втекла.
— Хто ж вона?
— Жебрачка. Знайшла капелюх у річці. Я заплатив їй, щоб заспокоїлася. Дурниці, нам нема про що турбуватися. Цих грошей вистачить, щоб вона заткнулася.
— Жінка з капелюхом?.. — перепитала Наталія вже у відвідувачки.
— Так, та сама. Що з вами? Ви зблідли.
— Нічого. Усе гаразд. Я зараз поговорю з Віктором. А ви чекайте тут, нікуди не йдіть.
— Ви навіть увійти не запропонуєте? Я вже втомилася стояти.
— Ще чого! Кого попало в цей дім не пускають.
— Огидна бабисько, — промовила Поліна. — Мабуть, дружина Віктора. От би й вона дізналася все, що знаю я…
— Вікторе, до тебе прийшли, — повідомила Наталія.
— Якщо адвокат твого батька, передай: поки не прочитаю, нічого підписувати не буду.
— Там жінка.
— Що ще за жінка?
— Поліна. Особиста справа в неї до тебе. Чуєш, особиста.
— Поліна? Мабуть, щось продає.
— Ця торговка звеліла передати: вона жінка з капелюхом, з річки. Сказала, ти зрозумієш.
— Прямо так і сказала?
— Саме так. Це ж та, якій ти заплатив на дорозі? Учора ти клявся, що ми її більше не побачимо!
— Тихіше. Вона де? Ти впустила її?
— Ні, за дверима залишила. Бракувало ще її сюди пускати.
— Піду дізнаюся, що їй потрібно.
— Спочатку поясни мені! Хто вона, навіщо з’явилася? Знову грошей хоче? Чи щось помітила на річці, а тоді промовчала?
— Для цього я й збираюся з нею поговорити.
— А раптом вона знає про Ірину? Бачила, як ти зіштовхнув її у воду? Прийшла нас шантажувати?
— Наталіє, я маю з’ясувати, що їй відомо. Поки ми тут сперечаємося, я нічого не дізнаюся.
— Тоді я з тобою.
— Ні. Розберуся сам, а ти будь тут. Повернеться батько — займи його чимось.
— Потім розповіси мені все, Вікторе. Нічого не приховаєш, чуєш?
— Розповім. Присягаюся, усе розповім.
— Добридень, Вікторе. Упізнаєте мене? Ай, мені боляче!
— Ти при своєму розумі? Навіщо з’явилася сюди? — накинувся на Поліну Віктор. — Візитку я залишив, щоб ти зателефонувала, а не приходила до мене додому.
— А телефонувати мені ні з чого, телефона в мене немає. Та й із такою звісткою телефоном не звертаються.
— Тоді викладай. Знову по гроші? Ти вже отримала своє, більше не розраховуй ні на копійку.
— Я не по милостиню. Хочу зробити вам послугу. Ви ж самі звеліли повідомити, якщо знайдеться жінка, якій належав капелюх. Так ось, вона знайшлася.
— Що ти сказала?
— Знайшла я її. Ту саму жінку. Жива вона, дихає.
— Досить брехати! Учора ти запевняла, що в річці нікого не було. А тепер раптом знайшла?
— Учора не бачила, сьогодні побачила. За один день багато чого змінюється.
— Вона не могла вижити. Ти це вигадала, щоб витягти з мене гроші.
— Нічого я не вигадую. Тоді поясніть, звідки в мене ось це? — Поліна показала перлове намисто Ірини.
— Де ти його взяла? Відповідай!
— Вона дала поносити. Сама позичила мені намисто. Чи вам і цього замало?
— Віддай. Де жінка? Куди ти її сховала?
— Е ні. Таких відомостей задарма не отримують.
— Ходімо звідси, — зажадав Віктор. — Тут забагато очей. Ще побачать нас разом. Ходімо!
— Це куди?
— Туди, де можна спокійно поговорити. Не стій, ходімо.
— Ну, куштуйте, — запропонувала Ірина Андрієві за їжею. — Подивимося, що вийшло… Пересолено?
— Зовсім трохи. Зате риба гарна, смачна.
— Тільки не щадіть мене, кажіть як є.
— Я й кажу. Ірино, якщо вже ми тепер знаємо ваше ім’я, може, все-таки сходимо до поліції? Там допоможуть з’ясувати, хто вас шукає.
— Ні, мені б спершу розібратися з річкою. Ім’я я згадала, але як опинилася у воді? Сама впала чи хтось хотів мені зла? Усе переплуталося, я вже не знаю, що думати.
— Мама завжди казала: нічого не буває без причини. Ви залишилися живі, це зараз найважливіше. А спогади повернуться, і ви знову будете зі своєю сім’єю.
— Справжня сім’я вже почала б мене шукати. А ніхто нічого не зробив. Про яку сім’ю ви говорите?
— У вас є ми з Поліною. Поки ви згадуєте, не вважайте себе самотньою. Живемо бідно, але сім’я в нас усе-таки є.
— Дякую вам. Андрію, а риболовля — це те, чим ви завжди хотіли займатися?
— Ні, я мріяв зовсім про інше. Архітектором хотів стати. Ще хлопчиськом заповнював зошит малюнками будинків: великих, із величезними вікнами, із садами.
— То чому не пішли вчитися?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.