Життя без прикрас— Тепер розумію. Звісно, бери, я позичу тобі намисто. Сподіваюся, воно тобі личитиме. І нехай зустріч мине вдало, нехай усе складеться так, як ти хочеш.
— Дякую. Я впевнена: так і буде.
— Тату, обережно, тут скло! — попереджала Наталія. — Ти не поранився? З тобою все добре?
— Ні, вона не могла… — казав Федір. — Це не Ірина писала. Моя донька на таке не здатна.
— Вісім років ми були одружені! — обурювався Віктор. — І ось чим вона відплатила. Надіслала листа, наче я звільнений службовець! Прочитайте самі, нехай усі прочитають. Вона втекла до іншого. Бачите? З ним вона, виявляється, щаслива. Яка ж нахабна у вас донька!
— У моєму листі вона просить пробачення, — сказала Наталія. — Пише, що розлюбила нашу сім’ю. Йде з іншим чоловіком, хоче створити з ним сім’ю, про яку завжди мріяла. І просить її не шукати.
Наталія продовжила читати листа: «Я дуже люблю тебе, Наталіє, і прошу пробачити мені. Нехай турбота про Софію тепер буде на тобі, а не на мені. Матір’ю ти станеш для неї кращою, ніж я зуміла стати. Вона тебе обожнює. Я впевнена: під твоєю опікою в неї буде все необхідне».
— Не вірю жодному слову! — заперечив Федір. — Вона була тут щаслива. Я бачив її із Софією, бачив, як вона усміхалася донечці. Вона обіймала мене. Не можна за один день узяти й піти від усього цього!
— Та розплющте ви нарешті очі, Федоре! Ваша донька брехала нам усім!
— Добирай слова!
— Вона водила нас за ніс!
— Вікторе, про мою доньку тут так говорити не дозволено. Нікому.
— Тату, ти так любиш Ірину, що відмовляєшся помічати очевидне, — втрутилася Наталія. — Вона залишила нас. Чоловіка покинула, власну доньку!
— Наталіє!
— А що, хороша мати піде від дитини до коханця? Хороша донька так учинить? Вона і дружиною була поганою, і матір’ю, і донькою. Яка жінка проміняє дівчинку на чоловіка? Відповідай!
— З мене досить, — сказав Віктор. — Більше ні хвилини тут не залишуся. Сьогодні ж заберу Софію й поїду.
— Ні, Вікторе. Онуку ти звідси не забереш. У всякому разі, не сьогодні й не раніше, ніж я розберуся, що сталося.
— А в чому ще розбиратися, тестю? Перед вами листи. Хіба вам мало доказів?
— Написати їх міг будь-хто. Для мене це нічого не доводить. Нехай сама подивиться мені в очі й скаже.
— Вона з іншим чоловіком, нас покинула! Ви пропонуєте чекати? Сидіти тут, поки вона зволить згадати про сім’ю?
— Припиніть обоє! — зажадала Наталія. — Софія щойно заснула, я її вклала. Говоріть тихіше, інакше вона почує крики й прокинеться налякана.
— Пробач, я не стримався, — відповів Віктор. — Федоре, чесно кажучи, я вже підозрював, що цим усе скінчиться. Ірина останнім часом поводилася дивно: йшла кудись, пізно поверталася. Бувало, приходжу — вона телефон від мене ховає.
— Чому ж ти мовчав?
— Не міг у таке повірити. І в нас донька. Заради неї я намагався все зберегти.
— Ні, Ірина не стала б зраджувати. Я знаю її від самого народження.
— Вікторе, а фотографії? — запитала Наталія. — Ти ж казав, що знайшов якісь знімки в кімнаті?
— Так… Знайшов. Давно вже. Але показувати нікому не хотів, мені було соромно.
— Що за знімки? Які ще фотографії?
— Якщо ви не вірите мені на слово, тестю, покажу. Тільки потім не кажіть, що я вас не попереджав. Ходімо.
Віктор привів їх туди, де Ірина зберігала журнали.
— Тут. Візьміть, відкрийте самі. У мене вже сил немає на них дивитися.
— Хто поруч із нею? Що це за чоловік? — запитав Федір.
— Не знаю. Два місяці тому знайшов ці знімки в бардачку її машини.
— І цілих два місяці приховував?
— А що, на вашу думку, мені залишалося? Підійти до неї й жбурнути ці знімки їй в обличчя? Кричати, з’ясовувати стосунки, щоб усе це бачила наша донька? Ні, Федоре, я думав про сім’ю. Про те, що буде із Софією. Але тепер я втомився, більше не можу. Якщо сама Ірина про нашу сім’ю не думала, то я маю подумати. Маю подбати про доньку. Тому зараз зберу наші речі, візьму Софію й поїду звідси…
— Ні! — перебив його Федір. — Ти залишишся тут, Вікторе. Дівчинку я тобі забрати не дозволю. У мене, крім неї, більше нічого не залишилося. Софія — моя онука, моя кров, їй дістанеться все, що ти тут бачиш. За що ж карати її? Вона не винна в тому, що зробила її мати. Не позбавляй її ще й діда. Послухай мене, залишся. Я подбаю, щоб у вас обох усе було, щоб ні ти, ні Софія нічого не потребували.
— Гаразд, Федоре, я залишуся. Але тільки заради доньки й заради вас. Одне ви маєте знати: вашу доньку я не пробачу. Ніколи не пробачу Ірину.
— Татусю, ходімо, — запропонувала Наталія. — Дамо Вікторові побути самому. Йому треба переварити те, що сталося.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.