Життя без прикрасПлата за капелюх тепер здавалася Поліні лише початком.
— Якщо за ганчірку стільки віддав, за жінку ще більше дасть, — продовжила Поліна. — Досить із мене рибу чистити та монети перелічувати. Річка принесла мені золоту жилу в червоній сукні! Залишилося знайти цього Віктора Нагірного. Тільки тепер я сама скажу, скільки хочу.
Андрій частував урятовану.
— Скуштуйте, поки не охололо. До ресторану мені далеко, звісно, зате поїсте — і рум’янець повернеться.
— Та це ж чудово! Ніколи такого не їла.
— Отже, сподобалося?
— Так. Андрію, можна запитати? Коли ви знайшли мене, поблизу нікого не було?
— Тільки ви. Про будь-яку іншу людину поблизу я б вам обов’язково розповів. Приховувати мені від вас нічого.
— Звісно, ви маєте рацію. А тут ви живете вдвох із Поліною?
— Удвох. Батьків не стало, коли сестра ще маленька була. Відтоді все на мені. А рибу ловлю, скільки себе пам’ятаю.
— Мабуть, вам нелегко довелося.
— Розкошів у нас, самі бачите, немає. Але їмо досхочу, стіл порожнім не буває. Річка дає достатньо, нам вистачає.
— Це видно. Тільки я не розумію вашу сестру. Спочатку вона навіть впускати мене не хотіла, а тепер стільки турботи.
— Не сердьтеся на неї. Характер у Поліни непростий, і хочеться їй багато чого. Вона завжди мріяла жити краще, ніж ми живемо. Але поганою я б її не назвав.
— Мабуть, ви маєте рацію. І дякую вам, Андрію. Не лише за їжу. Ви ж мене від смерті врятували.
— Та за що дякувати? На моєму місці кожен би допоміг.
— Кожен? Я так не думаю… Ох, як голова заболіла!
— Вам зле? Що з вами?
— Ні, вже нічого. Тільки щось згадалося. Чоловік із жінкою, вони обіймаються… А облич не розгледіти. Усе розпливається.
— Та це ж добре! Я ж казав, пам’ять потроху повертається. Скоро й решту згадаєте, не сумніваюся. А поки поїжте ще. Одужувати вам треба.
— Добре. Дякую вам.
— Ірина досі не спустилася? — запитав Федір. — Зазвичай вона вже за столом раніше за всіх. Увесь ранок намагаюся до неї додзвонитися: то не відповідає, то вмикається голосова пошта. Не розумію, що з нею.
— Дивно. Сьогодні вона телефонувала мені сама. Сказала, треба терміново поговорити, справа важлива й чекати не можна.
— А про що хотіла поговорити, не пояснила?
— Ні. Тільки голос був стривожений, ніби вона перед цим плакала. Вікторе, ви не посварилися?
— З чого б це? Між нами все добре. Вранці вона, як завжди, пішла. Відтоді я її не зустрічав.
— Доню, може, ти щось знаєш? — звернувся Федір до Наталії.
— Я весь день провела вдома, тату. Із Софією гралася. Нічого не знаю.
— Ірина завжди дає про себе знати. Не може зателефонувати — напише. За тридцять років уперше таке: я гадки не маю, де моя донька.
— Ну тату, у неї міг розрядитися телефон. Чого тільки не буває? Ти ж її знаєш.
— Саме тому й тривожуся. Ні, доню, річ не в телефоні. Тут, у грудях, неспокійно.
— Я відчиню, — сказала Наталія. — Мабуть, це Ірина. Ключі забула.
— Сходи.
Коли донька повернулася, Федір зустрів її запитаннями:
— Хто приходив? І що це в тебе?
— Листоноша, тату. Залишив нам листи. Це тобі, це Вікторові, а третій — мені.
— Листи? Хто ж їх надіслав?
— Каже, Ірина.
— Ірина?..
Поліна тим часом принесла врятованій жінці сукню.
— Беріть, перевдягайтеся. Не від кутюр’є, зате випрана, милом пахне. А цю ганчірку пора зняти, ще застудитеся. Я ненадовго вийду.
Коли Ірина перевдяглася, Поліна похвалила її:
— Як вам личить! І сукня гарна, і очі в ній виразніші. Ніби ви не тутешня.
— Дякую, Поліно. Стільки клопоту через мене… Ви й без того стільки зробили, а в мене немає нічого, чим можна вам віддячити.
— Не думайте про це. Отже, Богові було завгодно, щоб ми зустрілися. Треба ж бути доброю християнкою.
— Андрій казав, ви давно живете вдвох.
— Після смерті батьків так і залишилося: він на річці, я по господарству. Тепер нас буде троє. Чим не сім’я?
— Мені так добре від цих слів. Давно нічого подібного не чула.
— А яка у вас краса на шиї! — сказала Поліна. — Перли справжні? Чий це подарунок?
— Не знаю. Навіть цього згадати не можу.
— Може, від нареченого? Чи мама подарувала? А може, чоловік?
— Я стараюся, Поліно. Хочу згадати хоч щось про себе, але нічого не виходить. Наче йдеться взагалі про іншу людину.
— Пробачте, може, я забагато прошу… Ви не могли б позичити мені це намисто? Завтра мені треба зустрітися з однією людиною, і я хотіла б мати гарний вигляд. Для мене це важлива зустріч. От я й наважилася попросити у вас прикрасу.
— Чи не з нареченим?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.