Життя без прикрасНаталія впізнала капелюх.
— Звідки він у тебе? Це ж мій подарунок сестрі!
— Побачив на дорозі дівчину. Спиною стояла, у цьому капелюсі. Я загальмував — у мене душа в п’яти втекла.
— І хто ж там виявився?
— Голота якась. Капелюх у річці виловила. Я дав їй грошей, щоб не патякала. Тепер заткнеться, для нас нічого страшного.
— Отже, ти це зробив. Заради мене… Нарешті, Вікторе! Більше не будемо потайки зустрічатися, обманювати мого батька. Ірини немає, і ми можемо бути щасливі.
— Я ж обіцяв, що ми все одно будемо разом.
— Розкажи, як це було. Усе, до найменшої подробиці. Як вона могла виявитися такою наївною й потрапити у твою пастку?
— Яка тепер різниця? Усе вже позаду.
— Для мене є різниця. За все життя мені так і не вдалося вийти з її тіні! Ірина — найдобріша, найкрасивіша, татова улюблениця… Хочу почути, як цьому настав кінець.
— Краще й вигадати було годі. Навіть вигадувати нічого не довелося: вона сама піднесла мені себе на тарілочці.
Віктор згадав, як опинився з дружиною біля річки.
— Кохана, що за таємниці? Куди ти мене привела? Тільки не кажи, що знову готуєш сюрприз до річниці… Ти чого? Навіщо б’єш мене? З глузду з’їхала?
— Ще й питаєш! Ти мені брехав, зраджував! Який ти після цього чоловік, Вікторе?
— Ірино, я не розумію, про що ти.
— Годі вдавати. Подивися! З моєю сестрою, у моєму домі!
— Тебе обманюють. Хтось хоче нас посварити. Це на комп’ютері зробили, зараз будь-хто таке зляпає.
— За дурепу мене маєш? Ні, я все розумію. Розлучення. Софія залишиться зі мною, і ти її більше не побачиш. А каблучку, яку ти мені з такою любов’ю дарував, пам’ятаєш? Їй місце на дні річки. Я йду.
— Нікуди ти не підеш.
— Відпусти, мені боляче!
— Жодного розлучення не буде! І доньки не отримаєш. Вона моя!
Потім Ірина вже просила про порятунок.
— Вікторе, руку! Допоможи мені, будь ласка!
— Тепер допомога знадобилася? А щойно хотіла відібрати в мене все.
— Заради Софії, прошу тебе! Не залишай мене!
— Ну давай, розлучайся! Спробуй тепер!
— Я не можу більше триматися. Вікторе, дай руку!
— То ти хочеш, щоб я допоміг?
— Так!
— Тоді заспокойся. Допоможу, не бійся.
— Будь ласка… Ні! Вікторе, ні! Не кидай мене тут, допоможи!
— В очі мені дивись, Ірино. В очі.
— Ні, прошу! Не треба!
— Благала до останнього, — розповідав Віктор Наталії. — Усе ще намагалася донькою прикритися.
Наталія засміялася.
— Пробач. Не знаю, що на мене найшло. Вона здавалася такою бездоганною, недоторканною… Я й уявити не могла, що її, як будь-яку іншу, понесе річка.
— Більше немає твоєї ідеальної жінки. Тепер твоя черга. Що відповіси батькові, коли він спитає, де вона?
— Що його улюблена донька знайшла іншого чоловіка й пішла. Нас усіх покинула, усю сім’ю.
— А він повірить? Старий свою доньку знає.
— Про це я подбаю. Зроблю так, що сумніватися йому не буде в чому. Я місяцями все готувала.
— Місяцями? Що саме?
— За обідом дізнаєшся разом з усіма. Від тебе потрібно одне: вдати, що в тебе розбите серце. Але звідки в тебе впевненість, що вона не повернеться? Якщо про нас дізналася, звідки знати, чи не з’явиться знову?
— Я бачив, як вона тонула. Її течією понесло, ніхто не знайде.
— Присягнися.
— Присягаюся. Ірини більше немає.
— А татові буде боляче…
— Поплаче, покричить, потім заспокоїться. А з дівчинкою як?
— Я стану їй матір’ю, Вікторе. Так її любитиму, що вона колишню маму й не згадає.
— От і вийде ідеальна сім’я. Ти, я і Софія. А з майном твого батька нас ніхто не посміє зачепити.
Поліна тим часом вивчала залишену їй візитівку.
— Ану подумай, Поліно. Бог же тобі не лише красу дав, а й голову. Віктор Нагірний, генеральний директор… І така людина через мокрий капелюх із машини вискочила? Ні, не просто так.
Вона згадала, як він зблід мов стіна, побачивши знахідку.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.