Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

Вони впали між колодами, важко дихаючи. Встигли. Та лишатися на видноті було не можна, треба було забратися глибше й сховатися. Колоди лежали нещільно; між штабелями знайшовся проміжок, куди вони змогли протиснутися. Зверху лежав брезент, що вкривав і від дощу, і від чужих очей.

— Виживемо, — прошепотів Роман, вмощуючись зручніше в тісному сховку.

Дружок ліг поруч і поклав голову йому на коліна. Під рівний перестук коліс віддалялися переслідувачі, будинок, біля якого, як боявся Роман, загинув Денис Федорович, три роки лісового самітництва. Попереду лишалися невідомість, небезпека, може, смерть. Роман був готовий і до цього, аби тільки дістатися правди.

У Рудоліссі мрячив дощ. За посірілими від вугільного пилу панельними п’ятиповерхівками на обрії здіймалися терикони; труби збагачувальної фабрики викидали в небо клуби диму. Зістрибнувши з поїзда на міській околиці, Роман і Дружок сховалися в покинутому депо біля товарної станції.

Перш ніж рухатися далі, треба було роздивитися, обміркувати наступні кроки й подбати про рани. За три дні дороги гарячка трохи вщухла, але плече, як і раніше, боліло, запалення не минало. У Дружка кров уже не йшла, проте бік лишався опухлим, шерсть навколо рани злиплася.

У депо знайшлася іржава колонка з крижаною водою. Роман умився, досхочу напився, після чого обережно промив собі плече й рану вовкові. Став би в пригоді спирт або хоча б йод, але в лісі такі припаси були розкішшю, а взяти їх тепер не було звідки.

— Нічого, впораємося, — сказав він, перев’язуючи Дружка смугою власної сорочки. — Тепер треба знайти школу. Ту саму.

Школа № 6Г. Саме там загинули 23 заручники й п’ятеро бійців спеціального підрозділу. Там Роман віддав наказ, після якого все його життя пішло шкереберть.

Із депо вони вибралися лише з настанням темряви й обережно рушили вздовж міської околиці. Роман змусив Дружка триматися за десять кроків позаду. Самотній перехожий міг не привернути уваги; людину з величезним собакою, схожим на вовка, неодмінно запам’ятали б.

Школу Роман відшукав одразу. Серед старих п’ятиповерхівок стояла триповерхова цегляна будівля — судячи з вигляду, ще п’ятдесятих років забудови. Заняття давно скінчилися, світло ніде не горіло. У порожньому дворі вітер розгойдував гойдалки й гнав по землі клапті газет.

Навпроти, в тіні трансформаторної будки, можна було сховатися. Роман зупинився там, Дружок ліг поруч. Роман прийшов по відповіді, по докази, але тепер, дивлячись на темні вікна, не уявляв, що зуміє знайти через понад три роки. Потім згадав сторожа. Той працював тут під час штурму й міг помітити щось важливе, що лишилося поза межами того, що знав сам Роман. Якщо, звісно, старий і досі був на місці.

Роман обережно обійшов школу. У маленькій прибудові з окремими дверима світилося вікно: сторожка не пустувала. Лишалося з’ясувати, хто всередині, й домогтися розмови. Покликавши Дружка, він щось прошепотів йому на вухо; вовк безгучно відійшов до кущів і ліг.

Виказувати себе Роман не збирався. Постукає, назветься журналістом, скаже, що збирає відомості про трагедію. Простий задум, та ризик чималий. Утім, у день штурму обличчя командира приховувала маска, на ньому був бронежилет — сторож міг його й не впізнати. А якщо впізнає, доведеться вирішувати на ходу.

Після стуку за дверима зашаркали. У вузькій щілині показався худий старий із розпатланою сивою бородою.

— Вам чого? — пробурчав він. — До школи вже не потрапити, зачинено.

— Добрий вечір. Я журналіст, готую статтю про ту трагедію, що сталася тут понад три роки тому, — Роман намагався говорити приязно. — Можна поставити вам кілька запитань?

Лоб сторожа прорізала глибока складка; обличчя, ще мить тому просто невдоволене, наче закрилося від відвідувача.

— Мені нічого розповісти. Я тоді тут не працював.

Роман надто добре його пам’ятав, щоб повірити. Саме цей чоловік перед штурмом передав бійцям план школи й пояснював, де розташовані запасні виходи.

— А того, хто працював до вас, де можна розшукати? Мені необхідно з ним поговорити.

Старий зволікав: впускати незнайомця йому явно не хотілося, але й зачинити двері він не наважувався.

— Його вже немає. Рік тому серце не витримало. А ви, власне, з якої газети?