Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

Сторож неохоче відступив. У тісній кімнаті стояли ящики з інструментами, старе розкладачка; на столі громадилися газети, у кутку тулився допотопний телевізор. На єдиний стілець старий указав гостеві.

— Сідайте вже. Тільки не розумію, чим вам допоможу. Кажу ж: тоді мене тут не було.

— А в справі зазначено інше, — спокійно промовив Роман, вирішивши ризикнути всім. — Олег Станіславович Мельник передав спецпризначенцям план будівлі й консультував їх перед штурмом. Це ж ви?

Чай вихлюпнувся з кухля: рука старого здригнулася. Збліднувши, він почав пильно вдивлятися в обличчя гостя.

— Звідки у вас… Стривайте. Я вас пам’ятаю. Ви той офіцер, який командував штурмом.

Відпиратися не мало сенсу. Роман кивнув.

— Так. Тому мені й потрібна правда, Олеже Станіславовичу. Усе, що сталося того дня, без приховування.

Сторож опустився на розкладачку. Тремтіння в руках уже не вдавалося приховати.

— Даремно ви сюди повернулися, — тихо сказав він. — Вас шукають. Навіть у нашій глушині висять оголошення з вашою фотографією.

— Знаю. Але іншого шляху в мене немає. Усі ці роки не дає спокою одне: в історії зі штурмом щось не сходиться. Я мушу зрозуміти, що саме.

Довго старий дивився в кут, не відповідаючи. Коли він нарешті звів очі на Романа, здавалося, рішення далося йому нелегко.

— Тоді я дещо замовчав. І на плані показав вам не все.

— Що ви приховали?

— Зі школи можна було вийти ще одним шляхом, під землею. Там зберігся бункер часів холодної війни, потім його переробили на бомбосховище. Від нього йшов тунель у підвал сусідньої будівлі — шахтоуправління.

Роман напружився. Ні перед операцією, коли бійців інструктували, ні пізніше, у матеріалах справи, підземний перехід не згадувався.

— Чому ви нам про це не сказали?

— Мені заборонили, — відповів сторож, відводячи погляд.

— Хто заборонив?

— Одна людина зі спецслужби. За день до штурму приїхала. Сказала: відомості секретні, бойовики не мають знати про прихований вихід. І вам теж не потрібно. Вони, мовляв, самі за всім стежать, усе тримають під контролем.

Досі розрізнені шматочки складалися для Романа в частину спільної картини: прихований хід, про який не повідомили штурмовикам, і співробітник спецслужби, який наполіг на мовчанні.

— А далі? У день штурму ви не помітили нічого незвичайного? Не бачили, щоб когось виводили цим шляхом?

Олег Станіславович знову замовк. Роман бачив, як важко йому продовжити, і лише після довгої внутрішньої боротьби старий заговорив:

— Бачив. Двоє, обидва в масках, вели тунелем людину. На руках наручники, на голові мішок. Це було за пів години до початку штурму. Тоді я вирішив, що ваші виводять заручника. А тепер…

— Тепер ви в цьому сумніваєтеся? — неголосно запитав Роман, коли сторож обірвав фразу.

— Не схожі вони були на спецпризначенців. Та й той, кого вели, надто високий для дитини. Дорослий чоловік. А серед заручників дорослих чоловіків не було: діти та кілька вчительок.

Романові стало моторошно. Він уперше припустив, що захоплення школи могло слугувати прикриттям для іншої операції. Тоді й уся трагедія поставала інакше. Не теракт був метою — можливо, викрадення або чиясь ліквідація. Поки що це залишалося лише страшним припущенням.

— Окрім мене, ви комусь говорили про те, що бачили?

— Нікому, — старий похитав головою. — Після штурму до мене прийшли зі спецслужби. Поговорили, розтлумачили: нічого такого я не бачив. А почну розповідати — сина посадять. У нього тоді був умовний термін, за бійку. От я й тримав язик за зубами. Увесь цей час.

— Чому ж зараз наважилися?

Сторож гірко всміхнувся.

— Сина вже немає. Пів року тому завалило в шахті. Втрачати мені тепер нічого, своє я вже віджив, — він помовчав і продовжив: — А ті діти щоночі сняться. Загиблі. Дивляться на мене: «Дідусю, чому ти правду сховав?» Чим мені перед ними виправдатися? Що злякався? Що свого сина рятував?

Роман поклав долоню йому на плече.

— Ви не винні. Винні ті, хто зробив дітей пішаками у своїй грі. Обіцяю вам: я їх знайду. І змушу відповісти.