Роман врятував пораненого вовка, а той став його захисником і допоміг наблизитися до розгадки давньої трагедії

— Дійдеш? — спитав Роман, хоча відповідь була ясна. — Треба вибиратися. Вони напевно почнуть прочісувати ліс.

Сонце вже пробивалося крізь верхівки дерев, коли Роман остаточно вирішив, що до метеостанції дороги немає. Шукати його почнуть саме там. Та й повертатися в місце, з яким тепер було пов’язано стільки тяжкого, він не хотів. Знову йти в глушину, жити відлюдником і чекати, коли дістануться? Цьому час покласти край.

— Слухай, Дружку, — сказав він, дивлячись у розумні жовті очі. — Підемо іншою дорогою. Тепер я сам буду мисливцем. Годі бути здобиччю.

З пам’яті не виходили слова Віктора Федоровича про секретну справу. Роман намагався зрозуміти, що міг тоді дізнатися, помітити чи почути — щось настільки небезпечне для впливових людей, що вони й тепер шукали його. Незрозумілим лишалося й інше: навіщо знадобилися Денис, підроблений лист із прокуратури, обіцянки, якщо його могли просто вбити? За одним питанням поставало наступне, і на жодне не знаходилося відповіді.

Шукати ці відповіді слід було там, де все пішло не так, — в обставинах тієї самої операції.

— Йдемо до Рудолісся, — твердо сказав Роман вовкові. — Туди, звідки все почалося.

У невеликому шахтарському місті на півдні області понад три роки тому стався фатальний штурм школи. Пішки такої відстані не подолати. Зате Роман знав, що неподалік проходить стара залізнична гілка, якою вивозять ліс. Якщо знайти колію, можна спробувати непомітно залізти на товарняк.

Рішення принесло несподіване полегшення. Уперше за три роки Роман рухався назустріч небезпеці, а не тікав від неї. Чим це скінчиться, він не уявляв, але принаймні знав, чого прагне: з’ясувати правду, відновити справедливість і так чи інакше припинити цей безкінечний кошмар.

Звірившись із компасом, він прикинув напрямок і подався на південний схід, де, за його розрахунками, мала пролягати залізниця. Дружок, долаючи біль, уперто тримався поруч.

Лише надвечір наступного дня вони дісталися колії. Увесь цей час Роман обирав звірині стежки, оминав відкриті місця, села й кордони. Кілька разів над лісом чувся гелікоптер: схоже, їх і досі розшукували.

Рана на плечі запалилася, Романа лихоманило. Уночі його трусив озноб, і продовжувати шлях дозволяла лише витривалість, вироблена службою та роками лісового життя. Дружкові доводилося не легше: бік розпух, кульгавість посилилася. Та вовк не скиглив, лише зрідка зупинявся перевести подих.

Вузькоколійка звивалася старою вирубкою між пнями та молодою порістю. Шпали встигли згнити, рейки місцями вкрила іржа, проте дорога не була занедбана — на металі збереглися свіжі сліди поїзда, що пройшов.

— Почекаємо тут, — сказав Роман, опускаючись на повалене дерево біля насипу. — Поїзди ходять рідко. Може, мине доба, може, дві, перш ніж дочекаємося наступного.

Вони влаштувалися серед молодих ялин, звідки добре проглядалося полотно. Роман розвів невелике багаття, стежачи, щоб дим не виказав сховку, й закип’ятив воду на чай. З їжі лишалося тільки кілька хлібних скоринок та шматок в’яленого м’яса. Втім, тепер убогі запаси були не найбільшою бідою.

Ніч минула в гарячці. Жар посилився, і часом Романові здавалося, що він марить. У напівзабутті з’являвся Денис Федорович: наполегливо щось казав, указував туди, де сходило сонце. Потім видіння змінювалося кошмаром. Роман знову й знову йшов на той штурм і бачив обличчя дітей, яких не зумів урятувати.

Прокинувся він від наполегливих поштовхів: Дружок тицявся носом йому в обличчя. Майже розвиднілося. Приблизно за два кілометри від їхнього сховку до станції повільно наближався товарний поїзд.

— Час, — вимовив Роман захриплим голосом і насилу підвівся.

Вони причаїлися біля насипу, чекаючи, коли поїзд мине станцію й почне розганятися. За локомотивом тягнулися десятки платформ із колодами під брезентом. Кращого сховку для двох утікачів годі було й вигадати.

Коли останній вагон минув станцію, Роман подав Дружкові знак. Обоє вискочили зі сховку й побігли вздовж насипу поруч із поїздом, що набирав швидкість. Пораненій людині й кульгавому звірові це було майже не до снаги, але іншої нагоди могло й не трапитися.

Вибравши мить, Роман ухопився за поручень платформи й підтягнувся. Потім обернувся, простягнув руку до вовка, що біг.

— Давай, стрибай!