Життя без прикрасВона повернулася до батька.
— Олег усе знав. Тому й пив. Він хотів зізнатися, так? Сам хотів піти розповісти, а ти не дозволив? — запитала Ірина.
Дмитро Іванович мовчав. Цього Ірині вистачило. Постоявши, вона повільно рушила на милицях до сходів.
— Ти куди?
— Завтра з Лізою поїду до себе в місто.
— Ірино, не треба.
— Тату… — Вона зупинилася на нижній сходинці, так само спиною до нього. — Нічого я зараз тобі сказати не можу. Не знаю, чи зможу потім. — Помовчала й продовжила: — Але до слідчого підеш сам. Розкажеш йому все, що зараз мені. Не підеш ти — піду я. Тепер знаю й мовчати з цим не зможу. Ти мене іншого вчив. Мама іншого вчила.
Він слухав стукіт милиць на сходах, потім скрипнули двері дитячої. До ранку Дмитро Іванович просидів біля каміна, у якому давно згас вогонь.
По Ірину приїхала подруга. Сонну Лізу винесли в автокріслі, у рожевому комбінезоні. З ґанку Дмитро Іванович дивився, як машина відвозить їх. Ірина жодного разу не обернулася. Тільки маленька Ліза за склом підняла руку й помахала — чи то дідові, чи просто так, зрозуміти було неможливо.
Надвечір третього дня задзвонив телефон Валентини Олексіївни, що лежав на підвіконні.
— Уткін говорить, — тихо й рівно промовив Дмитро Іванович. — Дайте номер адвокатки. Завтра хочу з нею до слідчого поїхати.
Вона продиктувала цифри й запитала:
— Сам надумав, Дмитре Івановичу, чи Ірина звеліла?
Він помовчав.
— Вона сказала, що без мене піде, якщо я не піду. А я подумав: досить Олег за мене мовчав. Час хоч раз самому за когось сказати.
Розмова обірвалася. Валентина Олексіївна повернула мобільний на колишнє місце, вийшла в сіни й надовго зупинилася біля старого телефону.
— От бачиш, Борю, — тихо сказала вона. — Знадобився твій телефон.
У слідчого Юрія, який прийняв Дмитра Івановича, була тонка оправа окулярів. Високий, худий, років тридцяти, він пив гарячу каву; скельця запотівали, і доводилося знімати окуляри, протирати краєм краватки, знову надягати. Наталія потім казала Валентині Олексіївні, що за три години допиту він зробив це, мабуть, разів сорок.
Уткін розповідав довго, Наталія поруч слухала, не перебиваючи. Юрій записував, повертався до подробиць: час, відстань, де хто перебував. Перед ним лягли картка виклику, телефонний договір, квитанція. Потім при них він зателефонував у місто, до колишнього районного вузла зв’язку. Там іще працювала літня співробітниця, яка пам’ятала на ім’я всіх абонентів на бугрі. Вона підтвердила: номер належав Кушнірам від установлення телефону до самого відключення лінії.
Юрій зняв окуляри й деякий час тримав у руці.
— За неправдиві свідчення покарати вас уже не можна, — сказав він Уткіну. — Строк давності — шість років, а минуло дев’ять.
— Розумію.
— Але закрити справу за строком давності я маю право за вашою згодою. Згода означає, що брехню ви визнаєте. Виправданням це не стане, невинним вас ніхто не оголошує. Покарання не буде лише тому, що строк минув. А постанова дозволить порушити питання про перегляд вироку Хмарі.
— Згоден.
— Є ще одне, — продовжив Юрій. Він знову надягнув окуляри, дивлячись тепер у папери. — Із ваших свідчень випливає, що Микита Ткач загинув із вини вашого сина, Олега Уткіна. Олег помер, судити померлого не можна. Але справу щодо нього однаково потрібно порушити, а потім закрити у зв’язку зі смертю. Для закриття на такій підставі потрібна згода близьких родичів. Ви маєте право її не давати. Якщо вважаєте, що син невинний, і хочете домогтися його виправдання, тоді справу розглядатиме суд. Він і розбиратиметься в тому, що сталося. Але якщо погодитеся на закриття, то цим визнаєте: це зробив ваш син. Саме так буде записано в постанові. Цей запис залишиться назавжди. Вам потрібно розуміти, на що ви погоджуєтеся.
Дмитро Іванович довго не відповідав. Опустив голову, дивився на великі руки зі старими мозолями: колись він сам починав різати камінь. Наталія згодом назвала цю хвилину найтяжчою за всю справу.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.