Життя без прикрасЮрій подав документ. Підпис Дмитро Іванович поставив твердою рукою.
Через тиждень приїхала Ірина, ще на милицях. Як сестра Олега, вона теж дала згоду й підписала документ. Батько чекав у коридорі. Проходячи повз, вона лише сухо кивнула, як незнайомому. Після підписання вийшла, дійшла до ліфта. Двері вже відчинилися, коли Ірина зупинилась і обернулася.
— Мама сказала б, що ти вчинив правильно. Запізнився, але правильно.
Вона поїхала.
Далі справа просувалася повільно, від паперу до паперу, сходинками, про які попереджала Наталія. Прокурор, вивчивши постанову слідчого, звернувся до суду: просив скасувати попередній вирок Романові за нововиявленими обставинами.
Наталія правою рукою намалювала для Валентини Олексіївни схему. Криві стрілки вели від слідчого до прокурора, від прокурора — до обласного суду.
— На кожну стрілку піде місяць, може, два, — пояснила вона. — Зима скінчиться, можливо, й весна мине.
— Почекаємо, — відповіла Валентина Олексіївна. — Він дев’ять років прочекав. То вже три місяці ми витримаємо.
У ці місяці Дмитро Іванович сам, без будь-чийого прохання, пішов до матері Микити, Тамари Романівни Ткач. Валентина Олексіївна дізналася про це від неї. Через кілька днів, наприкінці лютого, та прийшла зі своїми хворими колінами. Маленька, сухенька, під вісімдесят, у чорній хустці, якої не знімала дев’ять років, сіла біля дверей на лавку, де тоді сидів Роман. Довго мовчала.
— Приходив до мене Уткін, — заговорила нарешті. — Без шофера, сам. Я бачила з вікна: від магазину пішки йшов. Відчинила йому на стукіт, думала, знову щодо фонду, грошей цих. А він біля порога стоїть, у дорогій своїй шапці. І каже: «Тамаро Романівно, вашого сина вбив мій син. Не Хмара. Я в суді збрехав. А гроші вам від мене йшли, ніякого фонду немає».
Вона замовкла. Валентина Олексіївна не квапила.
— Олексіївно, — повела далі Тамара Романівна, — я ж Хмару дев’ять років проклинала. Щодня в церкві свічки за упокій Микитки ставила, а вбивці бажала, щоб йому ні дна ні покришки. Він не винен, виходить, а я йому дев’ять років прокльони слала. — Голос її затремтів. — Тепер на мені гріх?
— Немає на тобі гріха. Ти не знала, тебе обдурили. Тому й відповідати, хто обдурив.
— Гроші ж я брала. Жила на них, Микитці пам’ятник поставила — мармуровий, із фотографією. Думала, добрі люди допомагають, фонд. А це він платив. За мого сина, за свого, моїми сльозами.
— Ти що йому відповіла?
Тамара Романівна не відразу підвела на травницю сухі вицвілі очі.
— Відповіді від мене не було, я просто зачинила двері. Через вікно було видно, що він іще довго залишався на місці, а потім пішов. — Тамара Романівна ненадовго замовкла. — Пробачити я йому не змогла, Олексіївно, і не зможу. Прошу тільки не вмовляти.
— Вмовляти не буду. Не мені вирішувати. Прощення не замовляють: прийде саме, якщо прийде. А не прийде — твоє право.
Валентина Олексіївна натерла їй коліна маззю, дала трав від безсоння. Тамара Романівна пішла, до пуття не попрощавшись. Маленька чорна постать на білому снігу дійшла до хвіртки й раптом обернулася.
— Олексіївно! Хмарі ж передай, якщо побачиш! Свічку за його здоров’я поставлю. Першу. Так йому й скажи.
На початку травня обласний суд скасував старий вирок. Наталія заздалегідь попросила не розглядати втечу, поки не вирішиться попередня справа, і суд погодився чекати. Тепер було вивчено постанову слідчого, висновок прокурора, свідчення Уткіна, картку швидкої, договір. Справу Хмари закрили через непричетність.
Наталія пояснила Валентині Олексіївні: Роман не просто вийшов на волю — його виправдали. Він нікого не вбивав. Держава має визнати це, попросити вибачення й виплатити йому компенсацію за кожен день ув’язнення.
— Вибачення? — перепитала Валентина Олексіївна. — Як це роблять?
— Прокурор напише офіційне вибачення від імені держави. На папері.
— На папері, — повторила вона. — Дев’ять років відібрали. А натомість папірець із вибаченням.
— Мало, — погодилася Наталія. — Але й багато. Тепер це назавжди, більше ніхто в нього цього не відбере.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.