Життя без прикрасБіля червоної машини на нього чекала Наталія. Він сів поруч і довго не промовляв ні слова. Потім запитав:
— Бабуся Валентина вже знає?
— Знає.
— Тоді добре.
На суд щодо втечі Роман з’явився сам: у середині червня приїхав до міста автобусом, а від зупинки дійшов пішки. У залі йому відвели місце за столом біля Наталії, не в клітці. Він мав схудлий вигляд, волосся було підстрижене зовсім коротко; нова сорочка ще зберігала складки від паковання.
У третьому ряду сиділа Валентина Олексіївна — у хустці, із сумкою на колінах. Поруч влаштувалася Ірина. Милиці їй більше не були потрібні, але без ціпка вона поки не обходилася й досі накульгувала. Дмитра Івановича серед присутніх не було.
Помітивши травницю, Роман усміхнувся. За весь час знайомства вона вперше побачила в нього таку усмішку: ніякову, ніби він розучився усміхатися й тепер пробував знову. Та тут його погляд перейшов на Ірину. Усмішка зникла. Вони дивилися одне на одного, а Валентина Олексіївна бачила, як тремтять у молодої жінки губи.
Обвинувачення читала жінка середнього віку. Шпильки туго тримали її високу зачіску, а низький, незворушний голос, здавалося, міг заколисати будь-якого слухача. Закінчивши читати, суддя почала викликати свідків.
Першим до трибуни вийшов Ковтун, водій конвойної машини. Молодий, білявий, зі свіжим рожевим шрамом, що тягнувся з чола під волосся, сержант виструнчився, як на плацу.
— Я був непритомний. Отямився вже тоді, коли Роман витягав мене з кабіни. Як витягав, пам’ятаю. І як потім голову мені шарфом перев’язував, теж пам’ятаю. Я йому тоді кажу: «Біжи вже». А він у відповідь: «Лежи, не рухайся. Люди скоро будуть». Він мене перев’язав і тільки після цього пішов. Потім уже лікарі пояснили, чим для мене все могло скінчитися. Якби не та пов’язка на голові, я б допомоги не дочекався.
Сержант помовчав і подивився на Романа.
— За що мені вимагати для нього покарання? — повів далі Ковтун. — Він зберіг мені життя.
Ірина йшла до трибуни повільно, спираючись на ціпок. Спершу поглянула на суддю, потім повернулася до Романа.
— Він урятував мою доньку.
Слова обірвалися, й Ірина заплакала просто біля трибуни. Суддя дала їй час, запропонувала води. Ірина випила й змогла продовжити. Вона розповідала про машину, що опинилася в яру, про те, як опритомніла й почала кричати, питаючи про доньку. На голові в неї була чужа шапка; потім вона дізналася, кому та належала. Розповіла й про те, як до неї дійшло, хто виніс Лізу з розбитої машини. Той самий чоловік, чия шапка залишилася на ній, ніс дівчинку через поле. Тепер Ірина стояла перед суддею, а Роман сидів тут-таки, за столом поруч зі своєю адвокаткою.
— Адже йому ніщо не заважало піти до лісу, — закінчила вона. — Його б там не знайшли. Він знав, що серед людей його затримають, і все одно повернувся — заради моєї дівчинки. Більше я не знаю, що сказати. Якщо за це належить покарання, я тоді зовсім не розумію, що таке справедливість.
Коли настала черга Валентини Олексіївни, вона розповіла про стукіт у двері й про чоловіка на ґанку. Він не переступав порога, пригортав до себе дитину й просив: «Її врятуйте, мене потім видасте».
Прокурор у формі, з акуратними сивими вусами, схожими на щіточку, попросив призначити півтора року. Наталія підвелася, щоб заперечити йому. Їй не знадобилася довга промова: вона просила умовний строк, говорила про сержанта, про немовля, про жінку, яка залишилася в яру. Нагадала й про дев’ять років, які Роман відбув за чужу провину. Це вже було визнано судом. Поки адвокатка говорила, зал затих.
Суддя пішла до нарадчої кімнати на годину. Повернувшись, прочитала вирок. За довгими фразами Валентина Олексіївна не всюди встигала стежити, але строк розчула чітко: один рік умовно.
Роман вислухав усе стоячи біля столу, з нерухомим обличчям. Лише після останніх слів судді він опустив голову й затулив очі долонею.
Травень минув у нього у великому місті. Наталія підшукала маленьку кімнату в найми; звідти він ходив по інстанціях, відновлював паспорт, ставав на облік. Зі сном було погано. О четвертій ранку, у звичну годину табірного підйому, Роман прокидався й залишався лежати, дивлячись у стелю.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.