Життя без прикрасВалентина Олексіївна працювала на городі, коли Дружок загавкав — і раптом урвав гавкіт, замахав хвостом. Вона побачила біля хвіртки Романа. За плечима рюкзак, на ньому нова сорочка, через руку перекинута куртка. Як тієї зимової ночі на ґанку, він зупинився біля входу й не наважувався пройти.
— Добридень. Пустите?
Вона випросталася, обтрусила руки об фартух.
— Проходь же. Знову біля порога стоїш? Заходь.
Дружок обнюхав гостя й улігся біля його ніг, наче зустрів давнього знайомого. Вони сіли на ґанку. Господиня винесла квас, і Роман пив, дивлячись на озеро. Взимку його звідси не було видно, а тепер воно простягалося величезне, синє, під літнім маревом.
— Я ж вам так і не подякував як слід, — заговорив він. — То суд, то папери, усе не до того. Наталія мені розповіла, як ви в мороз полізли на горище шукати договір.
— По правду я полізла, Романе, не по тебе. Вона для всіх одна.
— А я все одно вдячний. — Він поставив кухоль. — Хотів іще ось про що сказати. Піч у вас димить. Тієї ночі я помітив: заслінка не тримає, біля топки склепіння тріснуло, за кіптявою видно. На горищі біля димаря, мабуть, теж кладка пошкоджена. Так же й учадіти можна. Дозвольте мені її заново скласти. Пічник я добрий. Іншого нічого не вмію, зате свою справу знаю.
Валентина Олексіївна подивилася на нього.
— Тільки платити за піч мені нічим.
— Та про яку плату ви говорите? Ви ще гроші мені давати збираєтеся?
Літня кухня стала йому житлом на все літо: там стояло старе залізне ліжко. Піч Роман розібрав до самої основи. Виймав цеглину за цеглиною й перебирав — що ще послужить, що вже не годиться. По нову цеглу й глину їздив до міста. Глину місив сам, босими ногами в старих ночвах, як місили діди.
Валентина Олексіївна спостерігала за ним і не могла пригадати, коли востаннє бачила таку роботу. Він робив усе неквапливо, мовчки; вираз обличчя був такий, ніби він молився.
Штабель шиферу під плівкою досі залишався біля воріт. Одного вечора Роман запитав, чий він.
— Уткін узимку привіз, — відповіла Валентина Олексіївна. — І дрова привіз. Я не приймала.
Роман довго дивився на складені листи.
— А дах таки тече? На горищі плями бачив. Дах же ні в чому не винен, Валентино Олексіївно.
Вона промовчала. Через тиждень, довівши кладку печі до половини, він виліз нагору. Старі, потріскані листи зняв, замість них уклав нові, уткінські. Знизу за ним стежила господиня. Поруч сидів Барсик; обоє мовчали.
Поля приїхала в липні. Ще навесні Наталія розшукала Таню, колишню дружину Романа. Та давно оселилася в іншому місті: у неї був інший чоловік, народився син. Адвокатка надіслала їй копії двох документів — рішення суду й офіційного вибачення прокурора. Через тиждень Таня сама зателефонувала Наталії. Розмова йшла зі сльозами: вона довго плакала в слухавку, розповідаючи, що казала доньці всі ці роки. Для Полі в неї була одна відповідь про батька: він засуджений за вбивство, його треба забути.
Та Поля пам’ятала. Дев’ять років у неї зберігалися перші батькові листи — ті, що він надсилав з ізолятора, коли їй було шість. Таня викидала конверти, а дівчинка витягала їх зі сміттєвого відра й ховала.
Мати й донька приїхали машиною. Таня залишилася біля хвіртки, у двір не пішла. Поля вийшла й зупинилася біля паркану: висока, худенька, зі світлим волоссям, із рюкзаком на одному плечі. Їй було п’ятнадцять. Світлі сірі очі — батькові.
Роман у цей час стояв біля ночов. Холоші закочені, руки по лікті в рудій глині. Підвівши голову, він завмер. З вікна Валентина Олексіївна бачила його опущені руки й глину, що крапала з пальців на траву. Дівчинка довго дивилася через паркан.
— Тату…
Так тихо вона це промовила, що Валентина Олексіївна радше вгадала слово, ніж розчула. Роман не відповів — не зміг. Тільки кивнув.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.