Роман відмовився від утечі заради дівчинки, що замерзала, але в домі травниці сплив давній злочин

Згодом, сидячи з ним на ґанку, Поля вийняла з наплічника пачку конвертів, перетягнуту гумкою. Пом’яті, старі, деякі з плямами.

— Пам’ятаєш свої листи? — сказала вона. — Ти обіцяв, коли вийдеш, зробити мені пічку з лежанкою. Як у бабусі в селі, щоб спати на ній, мов кішка. Я пам’ятаю. Мама їх викидала, а я діставала.

Він узяв пачку й поглянув на власні літери — нерівні, якісь дитячі, з тих перших років.

— Зроблю тобі пічку. Тільки скажи де — там і складу.

За всі три години Таня на подвір’я так і не зайшла. Коли Поля зібралася назад, мати вибралася з машини й підійшла до хвіртки. З Романом вона говорила через паркан, не зводячи на нього очей.

— Пробач. Я ж повірила… Усі тоді повірили.

— Немає тут чого прощати. Я б теж повірив.

Через тиждень після від’їзду Поля зателефонувала батькові. Потім вона стала телефонувати щонеділі.

Однієї теплої неділі наприкінці серпня біля хвіртки знову зупинився знайомий джип. Ірина вибралася з нього з Лізою на руках. Тростину вона вже облишила, хоча ще трохи накульгувала. Дівчинці минув рік; у панамці й сандаликах, вона весь час поривалася додолу — ходити вже вміла.

Дмитро Іванович вийшов з-за керма, але до хвіртки не рушив. Залишився біля машини, сперся на капот і дивився на будинок, на дах, що білів на сонці.

Ірину зустріла Валентина Олексіївна, обійняла. Ліза простягнула до неї руки, наче впізнала, а щойно опинилася в неї на руках, ухопилася за хустку.

— Пам’ятаєш мене? — сказала травниця. — Бач ти, впізнала!

— А він де? — неголосно запитала Ірина.

Роман з’явився з будинку. Він закінчував піч і був увесь у цегляному пилу та сажі. Побачивши гостей, затримався на ґанку. Ірина підійшла й уперше при денному світлі роздивилася його обличчя так зблизька. На зріст він виявився нижчим, ніж вона собі уявляла; сивина, зморшки навколо очей.

— Обличчя вашого я не пам’ятаю, — сказала вона. — Тільки голос залишився. «Тримайся, я людей приведу». Коли опритомніла, чула ці слова. А потім ви мені снилися щоночі, і весь час звучав ваш голос.

— Трималися, значить? От і молодець.

Ірина забрала донечку у Валентини Олексіївни й поставила на землю. Спочатку Ліза стояла, похитуючись і стискаючи мамин палець. Потім розтулила долоньку. Ступила до Романа — раз, другий, третій. Він устиг присісти й розкрити обійми; дівчинка дійшла до нього, впала в них і засміялася.

Він довго тримав її перед собою й дивився, як дивився взимку, коли вона спала на господининому ліжку. Ірина, що стояла поруч, не витирала сліз.

Дмитро Іванович бачив усе від машини. Коли Роман підвів голову й поглянув на нього через подвір’я та хвіртку, він не відвернувся. Так вони довго дивилися один на одного, нічого не кажучи.

Потім Роман підвівся, передав Лізу матері й попрямував до паркану. Ірина завмерла, Валентина Олексіївна теж. Він зупинився за крок від Дмитра Івановича.

— Закінчив я піч. Сьогодні збираюся вперше розпалити. Заходьте, якщо хочете, чаю поп’ємо.

Уткін мовчав; губи в нього тремтіли.

— Не можу я. Після всього… Не можу зайти до тебе в дім.

— То дім не мій. Її. — Роман кивнув на Валентину Олексіївну. — Дев’ять років тому, в заметіль, вона вас впустила. І тепер впустить.

Він повернувся на подвір’я. Дмитро Іванович залишився надворі й порога не переступив. Але кухоль, який Валентина Олексіївна принесла йому до лавки біля хвіртки, узяв. Сів там і до самої темряви дивився на новий димар над новим дахом. З нього вперше йшов дим — рівний, що здіймався просто вгору, мов свічка.

— Тяга добра, — сказав він, коли господиня підійшла по порожній кухоль. — І піч добра.

— Добра. Він свою справу знає, добрий пічник.

Дмитро Іванович кивнув, підвівся й сказав Ірині, що чекатиме на неї в машині.

— Добре, тату.

Так буденно вона відповіла йому вперше за багато місяців.

Коли гості поїхали, дім затих. У світлиці трималося незвично рівне тепло, більше не тягнуло димом. Піч дихала. На новій лежанці вже вмостився Барсик, ніби завжди там і лежав.

Валентина Олексіївна наливала чай Романові, який сидів за столом, коли в його кишені задзвонив телефон. Простий новий апарат йому купила Наталія. Він вийняв його, прочитав ім’я на екрані, й обличчя відразу помолодшало.

— Поля.

Дзвінок іще лунав, а зв’язок уже почав зникати. Роман підвівся, розгублено озирнувся.

— Підійди до вікна, — підказала Валентина Олексіївна. — До того самого. Тільки там і ловить.

Він нахилився до підвіконня — туди, де в заметіль лежав її кнопковий телефон, з якого він викликав допомогу, — і натиснув кнопку.

— Так, донечко. Чую. Тепер добре тебе чую.

Щоб не заважати їм, Валентина Олексіївна вийшла в сіни. Постояла без світла, поклала долоню на холодний бік старого чорного апарата. Над ним знову висів на цвяшку пожовклий папірець із номером. Решту оригіналів документів Наталія повернула ще навесні.

— Чуєш, Борю? — тихо сказала вона. — Додзвонилися.