— Ти… — Роман важко ковтнув. — Ти здала квартиру й приїхала сюди жити за наш рахунок? Під виглядом лікування?
— Ром, ну не драматизуй, — Влада спробувала всміхнутися, але губи здригнулися. — Це просто розумно. Мені теж потрібні гроші. Я що, маю сама все тягнути?
Марта плеснула в долоні. Звук вийшов різким, сухим, як клацання вимикача.
— Усе. Вистава закінчилася. Владо, у тебе п’ятнадцять хвилин, щоб зібрати речі й вийти з цієї квартири.
— Це не тільки твоя квартира, — спробувала огризнутися Людмила Степанівна, але голос уже втратив колишню броню.
— Звісно, — кивнула Марта. — Саме тому я пропоную піти спокійно. Якщо ви вирішите залишитися, я просто зараз звернуся до служби, яка перевіряє доходи від здавання житла. Упевнена, тим квартирантам дуже сподобаються питання про договір і оплату. А потім зателефоную до клініки, де, за словами Влади, за гроші оформлюють будь-які папери. Керівництву напевно не потрібен галас через підроблені довідки.
Влада схопилася. Цього разу вона не зображала слабкість: рухи стали швидкими, злими, справжніми. Вона промчала до передпокою, розчахнула валізи, і незабаром квартирою рознеслися звуки люто пожбурених косметичок, пакетів і шовкових ганчірок. Ця музика була кращою за будь-які пояснення…
