Людмила Степанівна підвелася важко, з палаючим обличчям. Вона вдягла пальто, не дивлячись на Марту, потім кинула на сина довгий, зневажливий погляд. Вочевидь, чекала, що він бодай тепер встане між ними й урятує родинну легенду.
Роман не встав. Він сидів, закривши обличчя долонями.
— Ви ще дограєтеся, — процідила свекруха. — Ромо, ти пошкодуєш, що вибрав цю жінку замість рідної крові.
— Рідна кров надто дорого обходиться моєму гаманцю, мамо, — глухо сказав він, не підводячи голови.
Вхідні двері грюкнули. Потім ще раз — Влада витягла останню торбу. Від різкого протягу куртка Романа на вішалці хитнулася й повільно заспокоїлася. У квартирі раптом стало легше дихати, ніби хтось вимкнув густий штучний дим.
Марта підійшла до вікна й прочинила стулку. Вечірнє повітря увійшло до кімнати прохолодною смугою.
— Софіє, — Роман нарешті підвів очі на доньку. У голосі в нього змішалися сором і образа на самого себе. — Ти справді все це запам’ятала?
Софія знизала плечима.
— Так. У блокноті в мене комікс про диплодока, який наступив на хитру лисицю. Мамо, покажеш потім, як лапи штрихувати?
— Звісно, кошеня, — сказала Марта.
Вона пройшла на кухню, дістала зі схованки банку улюбленої кави, насипала зерна в кавомашину й натиснула кнопку. Машина загуділа рівно, впевнено. Холодильник тихо озвався, ніби погоджувався: у домі знову запанував лад.
Цей лад не потребував гучних переможних промов. Він просто був. У ньому в Софії залишалася її кімната, у Марти — право вирішувати, кого впускати у власне життя, а в чужих валіз більше не знаходилося місця ні в передпокої, ні у вітальні, ні в їхньому майбутньому.
