Левченко вийшов у коридор і набрав номер чергового центральної служби безпеки.
— Підполковник Левченко, спецпідрозділ особливого призначення. Терміново з’єднайте з антикорупційним управлінням. Так, зараз. У нас організована група в місцевому відділенні поліції: підкидання заборонених речовин, вимагання, фабрикація справ, насильство, ймовірно, вбивства, замасковані під нещасні випадки. Потрібен виїзд слідчої групи й прокурорський нагляд. Місце заблоковане, затримані є.
Поки він говорив, Мирослава вийшла з камери, попри заперечення медика. У сусідньому коридорі бійці відчиняли інші двері. Із камер виводили людей — сонних, переляканих, з обличчями тих, хто вже не чекав допомоги.
Оксана побачила Мирославу й зупинилася, ніби не повірила очам.
— Ти справді… — Вона подивилася на бійців у спорядженні, на зв’язаних поліцейських, на світло ліхтарів. — Це через тебе?
— Усе закінчилося, — сказала Мирослава. — Ви вільні. Тепер треба буде дати свідчення.
Оксана закрила обличчя руками й розплакалася вже не так, як у камері. У цих сльозах було полегшення, біль і всі три дні, поки її мати збирала гроші, щоб викупити доньці свободу.
— Я думала, мені ніхто не повірить, — говорила вона крізь схлипи. — Думала, мене посадять за те, чого я не робила.
— Тепер повірять, — відповіла Мирослава. — І тобі, і іншим.
Старша жінка, та, що мовчала весь час, підійшла повільно. Вона дивилася на Мирославу так, ніби боялася, що це сон.
— Ви справді їх зупините? — спитала вона тихо. — Вони не відкупляться? Не повернуться?
Мирослава зустріла її погляд.
— Не повернуться. Даю слово.
Жінка раптом закрила обличчя й заплакала — вперше за тиждень, як сказала Оксана. Цей звук був тихий, майже дитячий, і від нього в Мирослави стиснуло горло.
Левченко закінчив розмову й підійшов.
— Служба безпеки виїхала. Слідча група теж. Наглядове відомство вже повідомлене. За годину тут буде повний склад.
— Добре, — сказала Мирослава.
Вона подивилася в бік чергової частини. Там на підлозі, під охороною бійців, лежали зв’язані поліцейські. Литвин, який уже прийшов до тями, сидів біля стіни з перекошеним обличчям і вперше не віддавав наказів. У його очах була не влада, а голий страх.
— Це лише початок, — промовила Мирослава. — Черненко на волі. Кравець теж. І ми поки не знаємо, скільки людей вони пропустили через цю м’ясорубку.
За годину відділення перестало бути сонною провінційною будівлею. Двір заповнили машини без розпізнавальних знаків, фургони експертів, службові автомобілі слідства. Периметр оточили. Коридорами йшли люди у формі й у цивільному, виносили коробки з документами, знімали жорсткі диски, опечатували кабінети.
Мирослава сиділа в одному з приміщень. Головко обробив їй зап’ястя, наклав пов’язку, наполіг на огляді в лікарні, але вона знову відмовилася їхати негайно. Перед нею за столом розташувався майор антикорупційного управління Арсен Ткаченко. Він записував свідчення акуратно, не перебиваючи, лише іноді ставив уточнювальні запитання.
— Ви стверджуєте, що схема діє давно?
— Так. Співкамерниці говорили про постійні затримання. Інспектори самі обговорювали суми й порядок. Литвин, Гнатюк, Черненко, суддя Кравець — усе звучало як усталений ланцюг.
— Скільки потенційних епізодів?
— Точно не знаю. Але якщо щотижня і не один рік — рахунок може йти на сотні.
Ткаченко кивнув і зробив запис. У сусідньому кабінеті експерти вже розкривали комп’ютери. За якийсь час туди зайшов Левченко, а повернувся з обличчям, яке Мирослава знала надто добре: так дивляться на знайдену правду, коли вона страшніша за припущення.
— У телефоні Литвина знайшли листування, — сказав він. — Списки людей, суми, розподіл грошей. Мінімум три роки роботи. Понад двісті епізодів вимагання.
Мирослава заплющила очі.
— Двісті людей.
— І це лише те, що вони не стерли.
До кабінету зайшов слідчий Матвій Шульга.
— Бондаренко просить поговорити. Каже, дасть свідчення по всій схемі, якщо врахують співпрацю.
Ткаченко обмінявся поглядом із Левченком.
— Нехай говорить. Рішення про пом’якшення буде потім. Зараз потрібна повна картина.
За десять хвилин Бондаренка ввели до кабінету. Він був блідий, руки скуті, колишня самовпевненість зникла. Він сів на стілець і довго дивився в підлогу.
— Починай, — сказав Шульга.
Бондаренко ковтнув.
— Усе організував майор Черненко. Він начальник відділу. Отримував свою частку з кожного платежу. Литвин вів затриманих, Гнатюк робив папери, суддя Кравець закривала в суді. Ми на трасі шукали машини. Кращі — не старі, щоб водій міг знайти гроші. Один відволікав, другий підкидав згорток. Потім везли сюди.
— Наркотики звідки? — спитав Ткаченко.
Бондаренко зам’явся.
— Говори, — тихо промовив Левченко.
— Частину вилучали зі справжніх справ. Частину Черненко брав у місцевих торговців. Він їх прикривав, вони віддавали товар. Щось ішло на підкидання, щось повертали на вулицю.
У кімнаті зависла важка тиша. Це було вже не просто вимагання. Це була злочинна організація, що сховалася за формою й печатками…
