— Уперед! — рявкнув Левченко.
Вони увійшли швидко, жорстко, без метушні. Вузький коридор, жовте світло, запах тютюну й старої вологи. У черговій частині сержант спав за столом. Від гуркоту він схопився й автоматично потягнувся до кобури.
— Руки за голову! На підлогу! — наказав Левченко, спрямувавши на нього зброю.
Сержант завмер, побачивши перед собою вісім стволів. Обличчя його зблідло. Він повільно підняв руки й ліг на підлогу. Руденко за секунди стягнув йому зап’ястя пластиковими стяжками.
— Далі, — сказав Левченко. — Зачистити будівлю.
Із найближчого кабінету вискочив поліцейський у розстебнутій формі, побачив бійців і позадкував.
— На підлогу! — кинув Руденко.
Той упав на коліна без опору. Ще один зв’язаний. У черговій кімнаті виявилося троє. Один із них сіпнувся до зброї. Левченко вистрілив коротко в стелю. Штукатурка осипалася білим пилом.
— Наступна черга буде не в стелю. Лягти!
Троє лягли миттєво. Руденко з бійцями фіксували руки, забирали зброю, відтягували затриманих до стіни. Усе було чітко й холодно, як відпрацьована вправа.
Левченко підійшов до одного з поліцейських і нахилився.
— Жінка, яку сьогодні привезли з траси. Майор Коваленко. Де вона?
Той мовчав, лише шумно дихав.
— Я повторювати не буду.
— В ізоляторі, — вичавив поліцейський. — Унизу.
— Веди.
Зв’язаного підняли й підштовхнули до сходів. У цю мить із бічного коридору вискочив Литвин. Він зупинився на півслові, побачивши спецпідрозділ, і потягнувся до зброї. Руденко опинився поруч швидше: приклад ударив старшого лейтенанта в щелепу. Литвин гепнувся на підлогу й знепритомнів.
— Зафіксувати, — кинув Левченко.
Вони спустилися в підвал. Вогкість ударила в обличчя. Вузький прохід, кілька залізних дверей, лампа під стелею, що тріщала від старості.
— Де? — спитав Левченко.
Поліцейський тремтячою рукою вказав у кінець коридору.
— Остання. Третя.
Левченко майже побіг. На дверях висів замок. Він вистрілив по дужці, метал луснув, і двері розчахнулися від удару ноги.
Промінь ліхтаря вихопив маленьку камеру. Бетон. Труба. І Мирославу, яка сиділа на підлозі, прикута наручниками. Обличчя в синцях, губа розсічена, одне око запухло. Зап’ястя в крові. Але очі — живі, ясні, вперті.
— Коваленко! — Левченко опустився перед нею на одне коліно. — Ти мене чуєш?
Вона насилу всміхнулася.
— Чую, підполковнику. Ви галасливо заходите.
Левченко видихнув, лише тепер усвідомивши, як довго не дихав. Він дістав ключі, вилучені в чергового, і почав відмикати наручники. Пальці в нього здригнулися, але замок піддався. Метал упав на бетон із коротким дзвоном.
— Медика сюди!
До камери зайшов Тарас Головко з сумкою. Присів поруч, швидко оглянув Мирославу, посвятив ліхтариком в очі, перевірив пульс, шию, зап’ястя.
— Сліди від електрошокера, множинні забої, садна на руках, можливий струс. Потрібна лікарня.
Мирослава спробувала підвестися, але підлога захиталася. Левченко підтримав її за плечі.
— Не геройствуй.
— Пізніше, — сказала вона хрипко. — Зараз треба працювати.
Головко простягнув воду. Вона зробила кілька ковтків, скривилася від болю в губі й подивилася на командира.
— Це не випадковий хабар. Схема. Велика.
— Розповідай по порядку.
Мирослава витерла кров тильним боком долоні.
— Зупинили за вигадане порушення. Савенко підкинув згорток у багажник. Бондаренко й він обговорювали суму, поки везли сюди. Литвин приймає затриманих, залякує строками, пропонує заплатити. Слідчий Гнатюк оформлює справи. Суддя Марта Кравець, судячи з розмов, у них на зв’язку. Хто платить — виходить. Хто не платить — іде за документами далі.
Левченко слухав, не перебиваючи. Обличчя його темнішало.
— Литвин намагався тиснути сильніше, — вела далі вона. — Перейшов до погроз і насильства. Я дала відсіч. Після цього мене побили, вдарили шокером і прикували тут.
— Він намагався?..
— Так, — коротко сказала Мирослава. — Без подробиць. І головне не це.
Вона підвела очі.
— Я чула розмову Литвина і майора Мирона Черненка. Черненко курує схему. Вони вирішили мене вбити. Оформити як нещасний випадок або самогубство. У них був план на цю ніч. Залишалося приблизно три години.
У підвалі стало зовсім тихо. Навіть бійці біля дверей перестали рухатися.
— Ти впевнена? — спитав Левченко.
— Я чула кожне слово. Це не вперше. Вони говорили про це як про робоче рішення.
Левченко повільно підвівся.
— Руденко! Телефон Коваленко знайти негайно. Вилучити телефони всіх затриманих, комп’ютери, папери, записи камер. Усе під опис. Марченко — камери спостереження повністю, сервери, реєстратори. Ніщо не повинно зникнути.
Із коридору долинуло:
— Є!
Мирослава сперлася об стіну й глибоко вдихнула. Порятунок прийшов, але розслаблятися було рано. У цій будівлі лише верхній шар бруду лежав на поверхні…
