У великому місті, далеко від сирого підвалу, підполковник Остап Левченко сидів у кабінеті й розбирав звіти після операції. На столі вистигала кава, екран монітора мерехтів таблицями, а у вікні скло відбивало його втомлене обличчя. Три дні майже без сну зробили рухи важкими, думки — в’язкими. Він уже збирався закрити папку й їхати додому, де на нього чекали дружина й діти, коли телефон на столі коротко завібрував.
Левченко подивився на екран і відразу випростався.
«Код 7. Координати. Дорожній патруль. Підкидання».
Відправник: Коваленко.
Код 7 означав одне: загроза життю, термінове витягнення, діяти без зволікання. Остап підвівся так різко, що крісло вдарилося об стіну. У коридорі його голос пролунав жорстко:
— Група, збір негайно!
За дві хвилини в збройовій уже було вісім людей. Бійці спецпідрозділу надягали бронежилети, перевіряли зброю, кріпили ліхтарі й камери. Старший лейтенант Богдан Руденко першим підвів очі.
— Що сталося?
— Мирослава надіслала код 7. Координати на трасі, приблизно за сотню з гаком кілометрів. Вказала дорожній патруль і підкидання заборонених речовин. Більше нічого.
Руденко тихо вилаявся.
— Вони не знають, кого зачепили.
— І в цьому проблема, — відповів Левченко, застібаючи бронежилет. — Ми не знаємо, наскільки далеко там усе зайшло. Може бути вимагання, може — гірше. Діємо як на витягнення заручника, але пам’ятаємо: це поліція. Вогонь лише за моєю командою. Нам потрібен контроль, а не бійня.
Він роздав розпорядження швидко, без зайвих слів. Руденко — з ним у першій машині. Лесь Марченко поведе другу групу й перекриє запасні виходи. Третя — резерв на периметрі. Документацію ввімкнути, усе фіксувати від моменту входу.
Три чорні мікроавтобуси без розпізнавальних знаків виїхали з подвір’я майже одночасно. Левченко сів за кермо першої машини. Поруч Руденко тримав планшет: на карті світилася точка координат Мирослави.
— Скільки до місця? — спитав він.
— Якщо дорога порожня, менше години, — відповів Остап. — Повідомлення прийшло три хвилини тому. У нас мало часу.
Машини вирвалися на нічну трасу. Спідометр швидко піднявся до межі, яка ще дозволяла втримувати контроль. Рідкісні фари зустрічних автомобілів розпливалися в темному склі. Левченко вів мовчки, але всередині рахував кожну хвилину.
Він знав Коваленко чотири роки. Пам’ятав, як вона прийшла в групу — молода, вперта, з таким поглядом, ніби заздалегідь вирішила пройти там, де інші зупиняться. Вона пройшла відбір, який ламав сильних чоловіків, і не просто залишилася, а стала однією з найкращих. Мирослава не панікувала й не кликала на допомогу без причини. Якщо вона надіслала код і більше нічого не написала, отже, часу не було. Або вона свідомо пішла глибше, щоб зрозуміти схему. Це було схоже на неї. Надто схоже.
— Координати ведуть у районний центр, — сказав Руденко, не відриваючись від планшета. — Там місцеве відділення поліції. Імовірно, її туди повезли.
— Отже, братимемо відділення.
— Як думаєш, вона назвалася?
— Ні. Якби розкрилася, повідомлення було б іншим. Вона вирішила дивитися зсередини.
Руденко стиснув губи.
— Ризиковано.
— Вона знає.
Нічна дорога тяглася безкінечно. Повз пролітали темні селища, рідкісні заправки, лісові ділянки. Остап не дозволяв собі думати про найгірше, але думки все одно поверталися до одного: що можуть зробити люди, впевнені у власній безкарності, з жінкою, яку вважають звичайною затриманою?
За тридцять вісім хвилин попереду з’явилися вогні районного центру. Левченко ввімкнув зв’язок.
— Усім приготуватися. Світло без потреби не вмикати. Підходимо тихо, поки можемо.
— Друга група зрозуміла, — відповів Марченко.
Мікроавтобуси зупинилися за двісті метрів від відділення. Мотори заглухли. Ніч знову стала тихою.
Левченко подивився на сіру двоповерхову будівлю. Біля входу стояла одна патрульна машина. Вікна з ґратами, слабке світло в черговій частині, довкола нікого.
— Мінімальна зміна, — сказав Руденко. — За даними, всередині має бути не більше семи-восьми людей.
— План без змін. Перша група зі мною через головний вхід. Друга блокує задній. Резерв тримає периметр. Камери ввімкнути. Кожен крок — на запис.
Бійці вийшли з машин безшумно, як тіні. Чорне спорядження розчинялося в темряві, прилади нічного бачення опустилися на очі, зброю тримали низько, але напоготові. Левченко йшов першим. Біля дверей він зупинився, перевірив замок і коротко кивнув.
— Руденко.
Старший лейтенант ступив уперед із тараном. Один удар — і двері вилетіли всередину. Гуркіт прокотився порожнім коридором, ламаючи сонний спокій будівлі…
