Вона опритомніла не відразу. Спершу повернувся запах: вогкість, пліснява, брудний лінолеум. Потім звук — рипіння підошов і чиєсь важке дихання. Потім біль. Тіло не слухалося, руки здавалися налитими свинцем, потилиця вдарялася об підлогу щоразу, коли її тягли коридором.
— У нижній ізолятор, — чувся згори голос Литвина. — У дальню. До труби пристебнути. Нехай там думає, поки язик не розв’яжеться.
Її волокли за ноги, потім спускали сходами. Сходинки били по спині, і від кожного удару в очах спалахували каламутні кола. Мирослава намагалася поворухнути пальцями, але після розряду м’язи відгукувалися лише слабким тремтінням.
У підвалі було холодно. Повітря тут не рухалося, пахло пліснявою й іржею. Залізні двері відчинилися з протяжним стогоном. Мирославу вволокли всередину й кинули на бетон. Вона змусила себе розплющити очі.
Камера була зовсім маленька: голі стіни, низька стеля, вузька щілина під нею, крізь яку пробивалася смуга тьмяного світла. Уздовж однієї стіни йшла товста труба опалення. Один із поліцейських підняв її за руки, підвів до труби й защепнув наручники на зап’ястях. Метал одразу вп’явся в шкіру.
— Відпочивай, героїне, — кинув він.
Двері грюкнули. Замок клацнув. Кроки віддалилися.
Мирослава залишилася в темряві сама. Вона притулилася спиною до холодної стіни й спробувала відновити дихання. Обличчя пульсувало, губа розпухла, одне око відкривалося погано. Зап’ястя пекли під наручниками. Але найсильніше тиснула думка, яку вона не хотіла впускати: а якщо повідомлення не дійшло? А якщо Литвин має рацію, і ніхто не знає, де вона?
Ні. Код пішов. Остап уже в дорозі. Не можна дозволяти страху говорити замість розуму.
Вона смикнула наручники. Труба не піддалася. Спробувала повернути кисть, просунути великий палець, звільнити руку — марно. Метал сидів надто щільно. Шкіра швидко стала мокрою від крові.
За дверима пролунали кроки. Кілька людей. Один голос був новий — низький, владний.
— Романе, ти зовсім голову втратив? — сказав він. — Навіщо було її бити?
— Вона напала на людей, майоре, — відповів Литвин глухо.
Мирослава завмерла. Отже, це Мирон Черненко. Той, хто стоїть вище.
— Мені байдуже, що вона зробила, — промовив Черненко. — Ти залишив на ній сліди. Синці, садна, мітки від шокера. Якщо хтось почне копати, нас усіх потягне.
— Оформимо як опір під час затримання. Напала, довелося застосувати силу.
— Ти впевнений, що вона нікому не встигла повідомити? Зв’язків немає? Рідні в нагляді, знайомих нагорі?
— Телефон перевірили. Нічого свіжого. Звичайна приїжджа. Ніхто важливий.
У темряві Мирослава майже всміхнулася розбитою губою. Вони не побачили повідомлення. Або побачили не все. Отже, шанс є.
Після паузи Черненко заговорив тихіше:
— Слухай уважно. Ця жінка надто багато почула. Про гроші, про Гнатюка, про суддю, про наші порядки. Відпускати її не можна.
Литвин мовчав.
— Я зрозумів, — нарешті сказав він.
— Не зрозумів. Вихід один.
Тиша стала густою.
— Ви хочете?.. — Литвин не договорив.
— Так. Нещасний випадок. Ударилася головою в камері. Або сама на себе руки наклала. Такі історії трапляються.
Усередині в Мирослави все стиснулося в щільний холодний вузол. Вони обговорювали її смерть буденно, ніби порядок прибирання кабінету.
— А якщо спливе? — спитав Литвин.
— Якщо вона заговорить, спливе точно. За місяць сидітимемо всі. Ти знаєш правило: є ризик — прибираємо ризик.
— Коли?
— Уночі. За три години зміниться чергування. Нові скажуть, що знайшли її вже мертвою. Папери підготуємо.
— Зрозумів.
— І запам’ятай, Романе. Якщо раптом виявиться, що в неї хтось є і почнуть шукати, першим підеш ти. Це твоя затримана.
Кроки відійшли. Мирослава залишилася в темряві, слухаючи власне дихання. Руки тремтіли не від страху — від люті. Це була вже не корупція. Це були вбивці у формі. Скільки людей до неї зникали в таких камерах, скільки смертей перетворювали на зручні рядки протоколів?
Вона знову рвонула наручники. Труба ледь помітно здригнулася, але встояла. Кров потекла по пальцях і капнула на бетон. Мирослава стиснула зуби й смикнула ще раз. Біль пронизав руки до ліктів. Марно.
Вона заплющила очі. Три години. У неї є три години до їхнього повернення. Або менше, якщо вони передумають. Десь у великому місті Остап Левченко вже мав побачити повідомлення. Він мав…
