Працівники ДПС вирішили, що перед ними звичайна дівчина, і надто пізно зрозуміли свою помилку

Литвин підвівся, витер кров із чола, і його обличчя перекосило від злості.

— Думала, налякаєш? — прошипів він. — Думала, ми відскочимо?

Він ударив її по обличчю. У роті з’явився солоний смак крові. Мирослава не сіпнулася. Нехай думають, що беруть гору. Нехай говорять. Нехай помиляються.

— Ніхто по тебе не прийде, — вів далі Литвин. — Чуєш? Ніхто. Ти тут сама.

Він замахнувся знову. Один із поліцейських тихо сказав:

— Романе Степановичу, досить. Сліди залишаться.

Литвин завмер, важко дихаючи. Потім відійшов до столу, висунув шухляду й дістав електрошокер. Між контактами сухо зашипіли блакитні іскри.

Мирослава подивилася на прилад. Проти нього не працювали ні прийоми, ні сила, ні витримка. Один розряд — і тіло стане чужим.

— А от тепер, — сказав Литвин, підносячи шокер до її шиї, — поговоримо нормально.

Біль вибухнув білим світлом. М’язи звело так, ніби всередині водночас натягнули тисячі розпечених ниток. Підлога пішла з-під ніг, голоси розпалися на глухі плями. Останнє, що Мирослава почула перед темрявою, був сміх Литвина і уривок фрази: