Оксана підвелася, щойно Мирославу повернули в камеру. У тьмяному світлі було видно, що дівчина не спала.
— Він і з тобою? — спитала вона самими губами.
Мирослава кивнула.
Оксана обхопила себе руками.
— Мені теж так казав. Що відпустить, якщо… — Вона не договорила, лише притисла долоню до рота. — Я заплачу. Нехай мама продає що завгодно, аби тільки не це.
Мирослава опустилася поруч.
— Слухай мене. Ти не винна. І ти не зобов’язана платити за те, чого не робила.
— Тут це нічого не означає.
— Означає. Просто поки що не для них.
Дівчина подивилася з недовірою, але в її очах на мить майнуло щось схоже на надію. Мирослава не стала говорити більше. Обіцянки в камері звучать легко, а виконуються кров’ю і часом.
Минув ще якийсь час. У камері він здавався цілою годиною, а відділення поступово занурювалося в липку нічну дрімоту. Лампочка під стелею мерехтіла, у коридорі хтось кашлянув і знову стих. Мирослава прислухалася до кожного звуку, тримала тіло напоготові, хоча зовні сиділа спокійно. Час тягнувся повільно, ніби його налили у в’язку темну смолу.
Ключ знову повернувся в замку.
— Коваленко, на вихід, — сказав Бондаренко. — Роман Степанович передумав чекати ранку.
Вона підвелася. Оксана схопила її за рукав.
— Не йди.
— Я повернуся, — сказала Мирослава.
Бондаренко повів її коридором. Біля кабінету Литвина він постукав і відразу відчинив двері. Старший лейтенант сидів сам. На столі стояла пляшка міцного алкоголю і склянка. Обличчя Литвина почервоніло, очі блищали недобре.
— А ось і наша незговірлива, — протягнув він. — Ну що? Надумала платити?
— Ні.
Він повільно підвівся. Ступив до неї, хитнувшись, але рівновагу втримав.
— Ти надто багато про себе думаєш. Таких, як ти, треба вчасно ставити на місце.
Він спробував обійняти її за талію. Мирослава різко відступила.
— Не торкайтеся мене.
— Знову команди роздаєш? — Литвин засміявся. — Ти тут не командир.
Двері відчинилися, увійшов іще один поліцейський, молодий, з лінивою посмішкою. Мирослава не бачила його раніше.
— Може, в нижню камеру її? — запропонував він. — Там швидко заспокоюються.
Литвин подивився на Мирославу, ніби вибирав, як саме завдати болю.
— Встигнемо. Спочатку нехай зрозуміє, з ким сперечається.
Він знову простягнув руку й схопив її за зап’ястя.
Цього разу витримка обірвалася. Не рішення — рефлекс. Мирослава перехопила його кисть, розвернула корпус і провела больовий прийом. Литвин завив, зігнувся, а за мить ударився плечем об стіну й сповз додолу. Молодий поліцейський кинувся вперед. Вона зустріла його ліктем у сонячне сплетіння, він захрипів, склався навпіл, і удар коліном завершив рух. Бондаренко влетів до кабінету з кийком у руці, але не встиг підняти його: Мирослава вдарила йому в коліно, підхопила того, хто падав, за комір і вгатила лобом об край столу.
Усе тривало менше двадцяти секунд.
У кімнаті стало тихо. Троє чоловіків лежали на підлозі. Мирослава випросталася. Дихання не збилося, серце билося рівно, як після звичного тренування. Литвин сидів біля стіни, тримаючись за голову, і дивився на неї вже не з хтивою впевненістю, а зі справжнім переляком.
— Ти хто така? — вичавив він.
— Людина, якій набридли ваші ігри.
Він спробував підвестися, вчепився за край столу.
— Сюди! — загорлав він. — Напад на працівників! Усі сюди!
До кабінету вдерлися ще четверо. Мирослава миттєво оцінила кімнату: мало місця, четверо свіжих, невідомо, скільки за дверима, телефона при ній немає, планування вивчене не до кінця. Можна було спробувати прорватися. Але що далі? Тікати навмання, втративши головне? Ні. Їй потрібні були не зламані носи, а доведена система.
Вона повільно підняла руки.
— Я не чиню опору.
Двоє схопили її, заламали руки за спину. Біль різко пішов у плечі, але вона не видала ані звуку…
