Через якийсь час у замку знову повернувся ключ. Двері розчинилися. На порозі стояв Бондаренко.
— Підіймайся. Старший лейтенант хоче поговорити.
Мирослава встала. Ноги слухалися добре, голова була ясна. Вона вийшла в коридор і пішла поруч із ним, знову відзначаючи відстані й повороти. У черговій частині змінився сержант: тепер за столом сидів чоловік старший, але він теж не підвів очей. Тут кожен робив вигляд, що нічого не бачить.
У кабінеті Литвина був ще один чоловік. Худий, стомлений, в окулярах, років п’ятдесяти. Перед ним лежала папка.
— Познайомся, — сказав Литвин. — Ярослав Семенович Гнатюк, слідчий. Якщо не передумаєш, саме він займатиметься твоєю справою.
Гнатюк подивився на Мирославу поверх окулярів. У його погляді не було ні цікавості, ні співчуття — лише звична нудьга людини, яка давно перестала розрізняти людей за паперами.
— Сідайте, — сказав він сухо.
Вона сіла. Гнатюк розкрив папку, ніби там уже була написана її доля.
— Коваленко. Виявлення заборонених речовин у великому розмірі. Перспектива неприємна: позбавлення волі на серйозний строк.
— Це підкидання, — сказала Мирослава. — Вимагаю незалежної експертизи й нормального протоколу.
Слідчий ледь усміхнувся.
— Експертиза буде. Наша. Протокол буде. Теж наш. Потім обвинувачення, суд, вирок. Усе в межах процедури.
— Процедури чи вашої схеми?
Гнатюк зняв окуляри й повільно протер скельця хустинкою.
— Дівчино, я надто довго працюю, щоб слухати казки. Усі кажуть, що їм підкинули. Усі вимагають незалежності, справедливості, когось викликати. А зрештою документи показують те, що мають показати.
Литвин тихо розсміявся.
— Чуєш? Навіть слідчий втомився від таких історій. Не впирайся. Заплатиш — підеш і забудеш дорогу сюди.
Мирослава стиснула пальці під столом. Вона могла б завершити цю розмову одним рухом, але тоді напевно втратила б ланцюг. Рано. Потрібні імена, зв’язки, докази.
— А якщо я заплачу, — спитала вона, — що завадить вам зупинити мене завтра знову?
Литвин підвівся й підійшов надто близько. Від нього пахло потом, тютюном і дешевим одеколоном.
— Я заважу, — сказав він неголосно. — Даси гроші — і ми друзі. Папери зникнуть. Згорток зникне. Поїдеш додому й дякуватимеш долі, що потрапила до людей, які розуміють.
Він поклав руку їй на плече. Пальці стиснули тканину куртки. Мирослава завмерла. Усередині все тіло відреагувало миттєво: прибрати руку, вивернути кисть, покласти на підлогу. Але вона стрималася.
— Приберіть руку, — сказала вона.
Литвин усміхнувся.
— Яка горда. А ти тут ніхто. Підозрювана. Злочинниця. Телефон у нас, свідків у тебе немає. Кому ти поскаржишся?
Його пальці ковзнули нижче. Мирослава різко підвелася зі стільця.
— Не торкайтеся мене.
Гнатюк навіть не втрутився. Він знову надягнув окуляри й узявся щось писати, ніби те, що відбувалося, було частиною звичайного робочого вечора.
Литвин зробив крок уперед.
— А то що? Закричиш? Тут кричали багато хто. Стіни товсті.
Мирослава дивилася йому просто в очі. Вона розуміла: ще секунда — і стриматися буде майже неможливо. Але якщо зірватися зараз, схема залишиться недоведеною, а ці люди знову стануть чиїмись господарями. У цей момент у коридорі пролунав чужий голос, різкий і невдоволений.
— Литвин! Ти там?
Старший лейтенант сіпнувся й роздратовано вилаявся собі під ніс.
— Відведи її, — кинув він Бондаренкові, який з’явився у дверях. — Потім продовжимо.
Поки її вели назад, Мирослава чула, як Литвин за спиною виправдовувався перед тим, хто зайшов: мовляв, звичайна затримана, чинить опір, усе під контролем. Тепер вона знала напевно: справа не лише в грошах. Вони звикли володіти людьми цілком — страхом, тілом, долею…
