Камера була тісна, приблизно три на чотири кроки. Бетонні стіни, залізне ліжко, каламутна лампочка за ґратами під стелею, діра в кутку замість туалету. Повітря стояло сперте, пахло вогкістю, страхом і чимось кислим. На підлозі біля стіни сиділи дві жінки.
Молодша, років двадцяти п’яти, плакала, уткнувшись обличчям у коліна. Плечі її тремтіли так дрібно, ніби вона змерзла. Друга, старша, сиділа нерухомо й дивилася в одну точку. Її обличчя було порожнє, ніби з нього вийняли всі почуття.
— Добрий вечір, — тихо сказала Мирослава.
Молода підвела голову. Очі розпухли від сліз.
— Тебе теж? — прошепотіла вона.
— Так.
— Підкинули?
Мирослава кивнула.
Дівчина витерла щоки рукавом.
— І нам так. Вони завжди так роблять. Зупиняють, щось знаходять, привозять сюди, потім вимагають гроші. Хто платить, того відпускають. Хто не платить…
Вона не договорила, але в камері й без того все було зрозуміло.
Мирослава опустилася на край ліжка.
— Як тебе звати?
— Оксана.
— Скільки з тебе вимагають?
— Дуже багато. Мама вже третій день шукає, у кого позичити. Хотіла продати все, що можна. — Оксана ковтнула. — А я не винна. Я просто додому їхала.
— А вона? — Мирослава глянула на старшу жінку.
Оксана понизила голос.
— Майже не говорить. Тиждень тут. Грошей не знайшла. Завтра суд. Вона вже ніби не з нами.
Мирослава подивилася на нерухому жінку й відчула, як усередині стискається не злість навіть, а важка туга. Скільки таких облич бачили ці стіни? Скільки людей входили сюди живими, ще сперечалися, ще вірили в розум, а виходили зламаними, з підписаними зізнаннями, боргами, строками, назавжди зіпсованим життям?
— Часто привозять? — спитала вона.
— Постійно. Я чула, як вони самі говорили. Щотижня хтось трапляється. Вони вибирають машини кращі. Дивляться, хто має такий вигляд, ніби зможе заплатити.
Мирослава підійшла до ґрат і подивилася в коридор. Черговий у дальньому кінці дрімав за столом, поклавши голову на руку. Тиша тут була оманлива: за нею працював цілий механізм.
— Тримайся, Оксано, — сказала вона, повертаючись до ліжка. — Це закінчиться.
Дівчина подивилася на неї з відчайдушною недовірою.
— Ти говориш так, ніби в тебе є хтось зовні.
— У кожного має бути хтось зовні, — відповіла Мирослава. — Навіть якщо людині здається, що вона одна.
Оксана гірко всміхнулася.
— Тут один закон: гроші й страх.
За дверима почулися кроки. Мирослава відразу впізнала голос Бондаренка.
— Романе Степановичу, ця вперта. Мовчить, на розмову не йде.
— Нічого, — відповів Литвин. — Нехай ніч посидить. Вранці буде м’якша. А не буде — оформимо, як торішню, пам’ятаєш? Теж думала, що найрозумніша.
— Пам’ятаю. Строк отримала.
— Ось і ця отримає. Або заплатить. Її вибір.
Кроки розчинилися в коридорі. Оксана лягла на бік і закрила обличчя долонями.
— Спи, якщо зможеш, — прошепотіла вона. — Вранці гірше.
Мирослава не лягла. Вона сиділа, притулившись спиною до холодної стіни, і рахувала час. Скільки минуло після повідомлення — двадцять хвилин, сорок, більше? У камері час розповзався так, що йому не можна було вірити. Остап Левченко мав побачити код. Він збере групу швидко. Потім дорога. Відстань чимала, але не безнадійна. Головне — не дати їм перейти межу раніше.
Вона заплющила очі, але не спала. Чула, як у коридорі грюкнули двері, як десь перемовлялися чоловіки, як Оксана схлипувала уві сні. Друга жінка й далі сиділа нерухомо, ніби її забули не в камері, а між життям і порожнечею…
