— Заходьте, — долинуло з кабінету.
Кімната виявилася маленькою, але господар намагався надати їй вигляду важливого місця: важкий стіл, крісло з потертої шкіри, рамки з грамотами на стіні. За столом сидів огрядний чоловік років сорока п’яти з вологим обличчям і маленькими уважними очима. Він подивився на Мирославу так, ніби оцінював не людину, а річ.
— Ну? — протягнув він. — Що привезли?
— На трасі зупинили, старший лейтенанте, — відрапортував Бондаренко. — У багажнику згорток. На вигляд — великий розмір.
Литвин кивнув, не відриваючи погляду від Мирослави.
— Зрозуміло. Зберігання заборонених речовин, частина серйозна. Від кількох років і вище. Ситуація кепська, люба.
Мирослава мовчала.
— Горда? — всміхнувся він. — Нічого. Камера швидко допомагає думати. Вранці поговоримо предметно.
Бондаренко взяв її за лікоть і вивів назад. Вони спустилися в крило з камерами. Ґратчасті двері відчинилися з жалібним скрипом, і Мирославу штовхнули всередину.
— Відпочивай, — кинув Бондаренко. — До ранку порозумнішаєш.
Замок клацнув за її спиною, і коридорна лампа перетворилася на вузьку смугу світла на підлозі…
