— Де Черненко зараз? — спитав Ткаченко.
Бондаренко підвів очі.
— Не знаю. У відділенні він не ночує. У нього будинок за містом. Але якщо зрозумів, що все завалилося, може спробувати втекти.
Ткаченко відразу взяв телефон.
— Група на адресу Черненка. Затримання негайно. Може бути озброєний. Перевірити транспорт, виїзди, вокзали, аеропорти.
Очікування розтяглося майже на сорок хвилин. За цей час експерти продовжували друкувати списки, звіряти номери справ, розкривати архіви, піднімати журнали чергувань. Кожна нова папка відкривала ще один шар того самого бруду. Мирослава пила третю чашку міцної кави й відчувала, як утома знову накриває тіло, але свідомість трималася на злості.
Повідомлення прийшло коротке: вдома Черненка немає. Сусіди бачили, як він поїхав на таксі з великою сумкою дві години тому.
— Побіг, — сказав Левченко.
— Недалеко, — відповів Ткаченко і знову набрав номер. — Орієнтування на Мирона Даниловича Черненка. Усі транспортні вузли. Перевіряти паспорти, багаж, готівку. Затримати при виявленні.
Світанок повільно розповзався по каламутних вікнах кабінету. Ніч, здавалося, не хотіла йти з цієї будівлі. У коридорах лунали кроки, грюкали двері, хтось диктував протокол, хтось вимагав незалежних свідків, хтось із затриманих намагався виправдовуватися, але їхні слова вже нічого не змінювали.
За дві години задзвонив телефон Ткаченка. Він слухав мовчки, лише раз коротко кивнув.
— Везіть сюди. Так, вилучити все.
Він поклав апарат на стіл.
— Черненка взяли у великому аеропорту. Намагався вилетіти за кордон. При ньому валіза з готівкою — кілька мільйонів.
Мирослава довго дивилася у вікно, де небо з чорного ставало сірим.
— Взяли, — тихо сказала вона.
Наступні години минули в безперервних затриманнях. Савенка знайшли в кімнаті відпочинку — він намагався знищити телефон. Ще кількох інспекторів дорожньої поліції затримали на постах і вдома. Гнатюк спочатку запевняв, що діяв суворо за законом, потім замовк, коли йому показали листування. Литвин перестав кричати й вимагати адвоката, коли зрозумів, що записи камер, документи й свідчення сходяться в одну лінію.
До полудня у відділенні вже не лишилося колишніх господарів. Їх виводили по одному, в наручниках, повз ті самі стіни, біля яких вони роками ламали чужу впевненість. Мирослава дивилася на це без тріумфу. Перемога була надто важкою, щоб радіти.
Один з експертів підійшов до Ткаченка зі стосом роздруківок.
— У комп’ютері Гнатюка знайдено список сфабрикованих справ за останні три роки. Є позначки щодо вироків. П’ятнадцять людей зараз відбувають реальні строки.
Кабінет ніби видихнув і завмер.
— П’ятнадцять, — повторила Мирослава.
Вона уявила ворота виправних установ, чужі руки на ґратах, сім’ї, які роками чекали правди. П’ятнадцять життів, не просто зіпсованих — відібраних шматок за шматком.
— Усі справи переглянуть, — сказав Ткаченко. — Швидко. Матеріали вже йдуть у центральне управління.
— Швидко для них усе одно запізно, — відповіла Мирослава.
— Запізно, — погодився він. — Але тепер це хоча б почалося.
За вікнами остаточно розвиднилося. Сіра будівля відділення, яка вночі здавалася фортецею беззаконня, тепер виглядала жалюгідною й пошарпаною. Ззовні стояли люди: звільнені затримані, родичі, журналісти, які встигли щось дізнатися, сусіди, просто цікаві. Вони дивилися, як із дверей виводять тих, хто ще вчора вирішував чужі долі одним кивком.
Мирослава нарешті дозволила медикам відвезти її до лікарні на огляд. Перед тим як вийти, вона затрималася в коридорі біля камери, де сиділа вночі. Двері були відчинені. Усередині порожньо. На бетонній підлозі лишилися темні сліди її крові біля труби.
Вона торкнулася пов’язки на зап’ясті й подумала про тих, хто не дочекався свого коду 7, у кого не було командира, групи й навичок. Заради них усе це й мало йти далі. Не до затримань. До вироків. До звільнень. До імен, відновлених у правах…
