— Переходимо до питання про поділ майна подружжя Левченків, — промовив суддя рівно. — Сторона позивача, викладіть позицію.
Адвокат Богдана підвівся. Це був упевнений чоловік у дорогому костюмі, який говорив гладко й без пауз. Він пояснював, що дачний будинок потребує вкладень, що основні кошти вніс Богдан, що Соломія нібито приїздила туди лише відпочивати й не зможе сама підтримувати господарство. З його слів виходило, ніби вона була випадковою гостею на землі, яку роками піднімала власними руками.
Соломія слухала мовчки. Їй хотілося сказати, що на кожній грядці там її праця, що яблуні підв’язані нею, що бузок пересаджений нею, що старий диван у будинку став рідним, бо саме на ньому вона пережила першу ніч нового життя. Але говорити мав адвокат.
Її представник підвівся спокійно.
— Ваша честь, для моєї довірительки ця дача не є звичайним об’єктом нерухомості. Соломія Андріївна багато років доглядала ділянку, підтримувала будинок, вирощувала овочі й фрукти. Це місце має для неї не лише матеріальне, а й життєве значення. Крім того, господарство слугує їй реальним підмурком: частину врожаю вона передає сусідам, знайомим, учням. Позбавити її цього дому — означає позбавити простору, де вона може відновитися й жити самостійно.
Потім виступали свідки. Галина Степанівна теж прийшла. Вона говорила збивчасто, іноді замовкала, але все ж підтримала колишню невістку. Соломія бачила, як важко їй стояти між сином і правдою. Ця жінка любила Богдана, але не змогла цілком відвернутися від Соломії, і за це Соломія була їй вдячна.
Останнім виступив Кирило. Він підійшов до місця для свідків без зайвої театральності. Голос його звучав стримано.
— Я знаю Соломію Андріївну як людину рідкісної відповідальності й доброти. Вона врятувала мого сина, ризикуючи собою. Але я кажу не лише про це. Я бачив, як вона ставиться до дітей, до дому, до людей поруч. Дача для неї — не спосіб отримати вигоду. Це можливість почати життя заново й спертися на те, що створене її власними руками.
Він зробив коротку паузу.
— Я вважаю справедливим, щоб будинок залишився за нею.
Після дебатів суддя вийшов до нарадчої кімнати. Очікування тяглося болісно. Соломія сиділа майже нерухомо. Богдан розмовляв зі своїм адвокатом упівголоса й жодного разу не подивився в її бік. Галина Степанівна стискала в руках хустинку.
Коли суддя повернувся, у залі стало так тихо, ніби всі разом затримали подих.
Рішення виявилося на користь Соломії: дача після розлучення залишалася за нею.
Вона видихнула й лише тоді зрозуміла, як сильно боялася. Сльози виступили самі, але тепер це були сльози полегшення. Вона відстояла не просто майно — вона зберегла місце, де могла зібрати себе наново.
Біля виходу Кирило обійняв її міцно й дбайливо.
— Я знав, що правда має бути на твоєму боці…
