Після весілля Олена залишилася з чоловіком у сторожці, але вранці по них приїхали

Біля клубу ці слова вже казав чоловік у подертій куртці. Тоді батько промовчав.

Уранці, коли до сторожки під’їхала машина Гончарів, Олена рубала у дворі тріски для печі. Вовняну спідницю їй дала Тамара Федорівна; зверху був старий светр, на ногах — нові гумові чоботи. Побачивши батька, Олена випросталася, не випускаючи сокири з рук.

— Господи, на кого ти тепер схожа? — Оксана першою вийшла з машини.

— На людину, яка сама вміє розтопити піч.

— Обійдися без зухвальства. Ми по тебе, поїдеш додому.

Олена встромила сокиру в колоду.

— А нещодавно ви оголосили, що вдома мені місця немає.

— Тоді все було інакше.

— Микола виявився шахраєм.

Юлія здригнулася.

— Ти про це знала?

— Учора вдень мені показали документи.

— І ти мене не попередила?

— Ти віддала мій телефон матері, а потім надіслала мені повідомлення про картоплю. Як мені було тебе рятувати? Ти вірила йому більше, ніж кожному моєму слову.

— Тобі тепер радісно?

— Ні. Мені шкода, що тобі довелося пережити такий біль.

Юлія відкрила рота, але нічого не сказала. До Олени підійшов батько.

— Лено, поїхали назад. Удома спокійно поговоримо.

— Нам і тут ніщо не заважає.

— Це стосується родини…

— То мій чоловік і є моєю родиною. Ви самі це підтвердили при реєстраторці.

— А він де? Сховався? — Оксана оглянула сторожку.

З майстерні вийшов Віктор із рубанком. Рукави сорочки були підгорнуті до ліктів.

— Я перед вами.

— Цей фарс час припиняти, — заявила Оксана. — Олена їде з нами.

— Якщо сама захоче.

— Твоєї думки не питали. Підпишеш папери й отримаєш те, що тобі обіцяли.

— Грошей від вас я не брав.

— Отже, візьмеш тепер.

Вона витягла з сумки конверт і жбурнула додолу.

— Вистачить і на переїзд до іншого району, і на те, щоб назавжди забути наше прізвище.

Віктор подивився вниз, проте по конверт не потягнувся.

— Підберіть.

— Командувати мною надумав?

— Тут мій дім. Будь ласка, не смітіть.

— Твій? Сторожка числиться за лісгоспом.

— Більше не числиться.

Оксана розсміялася.

— Купив, чи що? На поденні заробітки?

— Я все ще прошу вас підняти конверт.

По гроші нахилився Павло.

— Припини, Оксано.

— І ти слухатимеш обірванця? — Вона повернулася до чоловіка.

— Він виніс нашу дочку від клубу на руках. А ми тим часом знімали, як її принижують. Його я й слухаю.

— Нашу дочку? Ти тоді міркував про 500 робітників, а одну людину все-таки зрадив.

Батько вперше не відвів погляду. Олена помітила це, перш ніж до неї підійшла Юлія.

— Ти справді залишишся тут?

— Поки мені не скажуть усю правду.

— Яку правду він може знати?

Відповідь заглушив шум моторів за воротами. Лісовою дорогою їхали чотири чорні позашляховики; зупинившись, вони вишикувалися в рівний ряд. Олена впізнала чоловіка, який вийшов із першої машини: те саме темне пальто, той самий пасажир автобуса. Слідом з’явилися люди в строгих куртках без розпізнавальних знаків.

— Приготування завершено, Вікторе Микитичу, — сказав чоловік, підійшовши до Віктора. — Раді лишилося дочекатися вашого рішення.

Усмішка зникла з обличчя Оксани.

— Як він до вас звернувся?

Віктор віддав працівникові рубанок, витер руки ганчіркою.

— Дмитре, познайомся з Оленою Павлівною.

— Нарешті ми зустрілися, — Дмитро повернувся до неї. — Я багато чув від Віктора Микитича про вашу матір.

— Ви були з нею знайомі?

— Ні, мені довелося вивчати її документи.

— Які документи? — Павло ступив до них.

Дмитро чекав дозволу Віктора, дивлячись на нього.

— Приходьте завтра об 11:00 на комбінат, — відповів той. — Там усе й почуєте.

— Вистава, та ще й дешева, — Оксана нервово поправила сумку. — Взяти машини напрокат неважко.

Дмитро дістав телефон.

— Перевіримо реєстри? Чи вам вистачить назви «Північний шлях»?

— Лісовський… Віктор Лісовський, — вимовив зблідлий Павло.

Віктор кивнув.

— Засновник холдингу?

— Саме так.

Юлія не зводила очей з його подертої куртки.

— Але ж ви тут жили. Вас біля магазину зустрічали.