Одного вечора, коли Оксана поверталася додому до Наталії після чергової зустрічі з адвокаткою, їй зателефонував незнайомий номер. Вона спершу хотіла не відповідати, вирішивши, що це черговий рекламний дзвінок, але щось змусило її все ж таки прийняти виклик.
«Оксана Петрівна?» — пролунав у слухавці жіночий голос, що звучав водночас ввічливо й насторожено.
«Так».
«Мене звати Лариса Іванівна, я племінниця Петра Михайловича. Думаю, ви вже знаєте, хто я така».
Оксана відчула, як серце пропустило удар. Вона зупинилася просто посеред вулиці, відчуваючи, як холодне вечірнє повітря пробирає її крізь пальто.
«Так, я знаю, хто ви, — відповіла вона рівним голосом, намагаючись не виказати свого хвилювання. — Чим завдячую вашому дзвінку?»
«Думаю, ви розумієте, що я теж отримала повідомлення про відкриття спадкової справи, — сказала Лариса, і в її голосі прозвучали нотки стриманої агресії, ретельно замаскованої під ввічливість. — Мене, щиро кажучи, вкрай здивувало, що дядько вирішив залишити все майно вам, а не мені, своїй єдиній кровній родичці».
«Наскільки я розумію, заповіт складено з доброї волі Петра Михайловича, і його право розпорядитися своїм майном так, як він вважає за потрібне, не підлягає обговоренню».
«Можливо, — сказала Лариса, і в її голосі з’явилася нотка холодного розрахунку. — Але я хотіла б зустрітися з вами особисто, щоб обговорити деякі моменти. Мені здається, буде розумніше вирішити це питання по-доброму, без судових розглядів, які заберуть час і нерви в нас обох».
Оксана відчула, як у ній прокидається настороженість укупі з цікавістю. Вона розуміла, що ця розмова може дати їй додаткову інформацію про плани Лариси й, можливо, опосередковано підтвердити або спростувати підозри, викладені в листі дядька Петра.
«Гаразд, — сказала вона нарешті. — Я готова зустрітися. Де вам зручно?»
Вони домовилися зустрітися наступного дня в кафе в центрі міста, на нейтральній території, де обидві сторони могли почуватися відносно комфортно.
Поклавши слухавку, Оксана відразу ж зателефонувала Тетяні Романівні, щоб розповісти про майбутню зустріч і отримати пораду, як правильно поводитися в подібній розмові.
«Цікавий поворот, — сказала адвокатка, вислухавши розповідь. — Зазвичай подібні зустрічі затівають або для того, щоб спробувати домовитися про добровільний поділ майна в обхід суду, або щоб розвідати позицію протилежної сторони перед судовим розглядом. У будь-якому разі раджу вам поводитися максимально стримано, не давати жодних обіцянок і тим більше не підписувати жодних документів без попередньої консультації зі мною».
Наступного дня Оксана прийшла до призначеного кафе за п’ятнадцять хвилин до зустрічі, щоб устигнути зайняти зручний столик і психологічно налаштуватися на майбутню розмову.
Вона замовила собі чай і стала чекати, спостерігаючи за входом. Лариса з’явилася рівно в призначений час — висока, доглянута жінка років тридцяти п’яти, вдягнена дорого, але зі смаком, з упевненою, майже зухвалою манерою триматися.
Вона відразу помітила Оксану, підійшла до столика й сіла навпроти без зайвих привітань.
«Рада нарешті познайомитися особисто, — сказала вона з холодною усмішкою, яка ніяк не відбивалася в її очах. — Дядько багато розповідав про вас, хоча, щиро кажучи, я не до кінця розуміла, за що він так вас цінував».
«Взаємно рада знайомству, — відповіла Оксана спокійно, намагаючись зберігати максимальну витримку. — Хоча, щиро кажучи, я теж чула про вас чимало від Петра Михайловича й не можу сказати, що враження склалося винятково позитивне».
Усмішка на обличчі Лариси здригнулася на частку секунди, але вона швидко взяла себе в руки.
«Гадаю, ви маєте на увазі те, що він вважав мене недостатньо уважною племінницею. Що ж, у кожного свої уявлення про родинний обов’язок. Я працюю, у мене своє життя, і не завжди виходило навідувати його так часто, як хотілося б».
«Розумію», — сказала Оксана рівним тоном, хоча внутрішньо відзначила брехливість цього пояснення, згадуючи зміст листа покійного старого. «То про що ви хотіли поговорити?»
Лариса злегка нахилилася вперед, і в її погляді вперше промайнуло щось схоже на неприхований розрахунок.
«Давайте відверто, Оксано Петрівно. Я розумію, що формально заповіт складено на вашу користь і оскаржити його буде вкрай складно, з огляду на всі запобіжні заходи, яких ужив дядько під час його складання. Але я також розумію, що судовий процес — це довго, дорого й виснажливо для нас обох. Тому я хочу запропонувати вам компроміс».
«Який саме компроміс?» — спитала Оксана насторожено.
«Я пропоную поділити спадщину навпіл, без суду. Ви отримуєте квартиру й половину грошових заощаджень. Я забираю гараж з автомобілем, земельну ділянку й другу половину грошей. Так ми обидві уникнемо тривалих судових тяганин, і кожна отримає досить значну частину майна, щоб бути задоволеною результатом».
Оксана уважно слухала цю пропозицію, відчуваючи, як у її свідомості складається ясна картина мотивів Лариси. Схоже, ця жінка справді розуміла, що оскаржити заповіт напряму буде вкрай важко, і тепер намагалася отримати хоч частину майна іншим шляхом, граючи на ймовірному бажанні Оксани уникнути конфлікту.
«Дозвольте мені уточнити. Ви пропонуєте мені добровільно відмовитися від значної частини майна, яке Петро Михайлович спеціально заповів саме мені, причому склав документ так, щоб захистити його від будь-яких посягань. Чому я маю погоджуватися на подібний компроміс, якщо його воля викладена цілком ясно?»
Лариса на мить примружилася, і її тон став помітно жорсткішим.
«Тому що судові розгляди можуть затягнутися на роки, Оксано Петрівно. А у вас, наскільки мені відомо, скоро з’явиться дитина, і вам знадобляться гроші вже зараз, а не за кілька років судових тяганин. Чи не простіше домовитися відразу, отримати свою частку швидко й без зайвих нервів?»
Оксана відчула, як усередині в неї наростає холодне роздратування від цієї спроби натиснути на її материнські інстинкти й страх перед фінансовою нестабільністю.
«Мені вже роз’яснили мою позицію, — відповіла вона твердо. — Тож навіть якщо ви подасте до суду, я готова чекати стільки, скільки буде потрібно, і захищати заповіт до кінця».
Обличчя Лариси на мить скривилося від погано прихованого роздратування, але вона швидко взяла себе в руки, повернувши на обличчя холодну ввічливу маску.
«Що ж, ваша воля, — сказала вона, підводячись із-за столу. — Але пам’ятайте, що я пропонувала вам мирне вирішення. Далі події розвиватимуться вже інакше, а будь-який спір часом підносить сюрпризи тим, хто надто впевнений у своїй правоті».
Вона розвернулася й вийшла з кафе, залишивши по собі важке відчуття неприхованої погрози.
Оксана ще якийсь час сиділа за столиком, обмірковуючи цю розмову, а потім дістала телефон, щоб зателефонувати Тетяні Романівні й докладно розповісти про пропозицію Лариси та її завуальовані натяки на якісь сюрпризи, що можуть чекати на неї попереду…
