«Пішли на небеса» через пів години після весілля

Вікторе, живіть заради тієї частини себе, яку ще зберегли. Не заради мене. Ваша Марина».

Наступного дня Олена Іванівна вирушила до сховища. Стара будівля стояла на міській околиці, між майстернею й порожнім складом. Працівник без цікавості звірив номер, відвів її до металевих дверцят і залишив саму.

Ключ насилу повернувся в замку. У комірці стояла коробка середнього розміру, акуратно перев’язана мотузкою. Олена забрала її до найближчого кафе, замовила чай і зняла кришку. До чаю вона так і не доторкнулася.

Першим під кришкою виявився старий ноутбук. На його робочому столі був один файл — «Вікторові». Надівши навушники, Олена ввімкнула запис.

Марина на екрані мала ще не такий знесилений вигляд, як перед весіллям: розпущене волосся обрамляло худе обличчя, очі залишалися живими. Вона трохи зніяковіло усміхалася в камеру, сидячи, здається, у знайомій підвальній кімнаті.

— Добрий день, Вікторе. Якщо ви ввімкнули запис, я вже пішла, а ви живете. Як же я сподіваюся, що живете.

Вона ковтнула, намагаючись не заплакати.

— Ви сердитиметеся, я знаю. Ви лікар, для вас боротьба триває до кінця. А я вирішила піти раніше, ніж хвороба відбере моє обличчя, голос і пам’ять про все хороше. Пробачте мені. Я не чекаю, що ви відразу зрозумієте.

Марина трохи присунулася до камери.

— Тут, у ноутбуці, кілька папок. «Мрії» — це все, про що ви розповідали ніби між іншим. Вам здавалося, я лише слухаю. А я запам’ятовувала, куди ви хочете з’їздити, які книжки весь час відкладаєте, яку музику перестали вмикати після Наталії. Запам’ятала маленьку клініку біля моря: ви говорили про неї так, наче мріяти про таке було нерозумно.

Крізь сльози вона усміхнулася.

— Наші світлини я поклала у «Спогади». Фотографій небагато, зате на деяких ви усміхаєтеся. Будь ласка, збережіть їх. Річ не в тім, що поруч із вами я. На них ви живий.

Вона помовчала й притиснула долоню до грудей.

— Ще є «Майбутнє». У цій папці триста шістдесят п’ять листів, по листу на кожен день. Я писала ночами. Не завжди виходило гарно чи розумно. Десь я розповідаю про те, що було за вікном, десь серджуся, що ви знову забули поїсти, десь прошу вийти погуляти. Хотілося цілий рік побути поруч із вами, щоб ви не залишалися самі.

Олена Іванівна затулила рот долонею. Довкола дзвенів посуд, хтось сміявся, офіціант вислуховував замовлення. На екрані жінка, похована поруч із чоловіком, усе ще дбала про нього — ніби смерть означала лише довгу дорогу.

— Від вас у мене з’явилося прізвище. Я хочу, щоб у вас з’явилося майбутнє. У коробці залишилося ще дещо. Скористайтеся цим, прошу. Спробуйте почати наново. Коли дістанетеся до моря, усміхніться йому. Я думатиму, що у вас вийшло.

Запис закінчився, а Олена все дивилася на потемнілий екран. Потім відкрила папки. Десятки файлів, сотні листів — маленьке життя, приготоване для того, хто вже не міг його отримати.

Під ноутбуком лежав квиток в один кінець до великого прибережного міста. Поруч — адреса невеликого селища біля моря: записка повідомляла, що там можна орендувати приміщення для медичного кабінету. Була й акуратно складена готівка. Грошей небагато; мабуть, Марина зібрала все, що змогла заощадити за роки без даху над головою.

Окремо стояла дерев’яна скринька. Олена відкрила її й знайшла тонку стару жіночу каблучку. У доданій записці Марина пояснювала: «Каблучка належала Наталії. Аліна попросила мене допомогти розібрати старі речі, і я знайшла її у вашій шафці. Зрозуміла, що вона дорога вам. Хотіла віддати, коли ви зможете взяти її до рук без болю».

Олена Іванівна заплакала просто в кафе. Перед нею лежало життя Віктора, якого не сталося: Марина збирала його по крихтах, поки сама йшла. Вона не збиралася нічого відібрати в нього. Залишала мрію, пам’ять, листи, дорогу до моря й навіть каблучку тієї жінки, з якою він не міг попрощатися.

Передати це Вікторові було вже неможливо. Олена вирішила віддати іншим те, що Марина приготувала для нього.