Перекладачку звинувачують в обмані, а суддя сміється з її слів про знання десяти мов

Карим підвелася, не приховуючи, як сильно її зворушила відповідь.

— Як вам це вдалося? Тут потрібні роки богословської освіти.

— Мене навчала родина Аль-Хакім, — м’яко пояснила Оксана рідною мовою. — Батько був імамом. Він казав, що арабська вчить бачити всесвіт: слово має корінь, власну історію, зв’язки з іншими словами. Ця мова дихає поезією.

Бондар уже не сидів, відкинувшись назад. Тепер він подався до столу. Насмішка зникла з обличчя; вираз, що з’явився, можна було прийняти за мимовільну повагу.

Випробування тривали одне за одним. Максим Руденко запропонував класичну літературу зі складною символікою; Оксана мала не лише перекласти уривок, а й пояснити його зміст. У французькій перевіряли кулінарні та винні терміни, якими впевнено оперують хіба що кухарі й сомельє. Італійська виявилася пов’язаною з оперою та музикою, португальська, зокрема бразильський варіант, — із заплутаними регіональними ідіомами. У японській потрібно було розібратися з кількома системами письма, у корейській — із непростими рівнями формальності. Кожен новий текст був розрахований не на звичайну розмову, а на те, щоб зупинити її там, де самої вільності виявилося б замало.

У кожній відповіді Оксана давала більше, ніж вимагало завдання. До технічних знань додавалися особисті історії навчання; за ними відчувалися глибоке розуміння й щира любов до мови. Розбираючи запропонований Руденком класичний уривок, вона передала його меланхолійну душу, розкрила історичний та емоційний зміст так, як міг лише той, хто занурився в культуру, з якої виріс текст.

— Я навчалася цього у Соколових, — пояснила Оксана. — Пан Соколов викладав літературу. Поки його дружина варила борщ, він читав мені класиків. У дванадцять років я слухала ці історії й плакала. Він казав: «Якщо за словами ти не відчуваєш страждання, отже, майстрів ти ще не читаєш».

Для перевірки французької професорка поклала перед Оксаною текст про вина. У ньому були зібрані назви сортів винограду, виноробних регіонів і визначення, настільки спеціальні, що ними можна було заплутати навіть досвідченого перекладача. Оксана спокійно розібрала всі терміни, назвала кожен згаданий сорт і регіон, а потім пояснила залі культурний зміст слів, для яких у рідній мові не існує точних відповідників: за ними стояла ціла винна традиція.

— Пан Мартен працював сомельє, — сказала вона з усмішкою, сповненою спогадів. — Він давав мені вдихати винні аромати, поки займався своєю справою. Для нього французька мова вина була рідкою поезією. У кожному слові — земля, сонце, час. Він учив відчувати цю мову, а не перекладати.

Залишався іврит. Олег Зайцев, який володів ним поряд з іспанською та рідною мовою, підвівся сам: вирішальний удар він приберіг для останнього випробування.

— Пані Савчук, тут завдання особливо складне, — промовив професор; усміхалися лише його губи. — Перед вами стародавній трактат про етику й справедливість. У ньому непросто розібратися навіть дослідникам, які присвятили себе цій темі.

Він передав документ. У міру читання обличчя Оксани змінювалося: вона впізнавала текст, а не намагалася подолати труднощі.

— Професоре Зайцев, — повільно сказала вона, — цей текст мені знайомий.

— Ось як? — Він самовдоволено всміхнувся. — Не думаю, що ви могли працювати зі стародавніми єврейськими філософськими рукописами.

— Річ не в рукописі. — Оксана підвела очі, і в її погляді небезпечно зблиснуло. — Я впізнаю власний переклад.

У залі все стихло. Здавалося, навіть вентиляція перестала працювати.

— Що ви сказали? — Зайцев кліпнув.

— Шість років тому я перекладала через інтернет під псевдонімом. Мені було сімнадцять. — Оксана вказала на документ. — Клієнт замовив цей трактат: зі стародавнього івриту на нашу сучасну мову. Заплатив добре, але вимагав цілковитої анонімності. Три тижні я розбирала кожне слово, кожне поняття. Це була одна з перших моїх професійних робіт. — Обернувшись до професора, вона заговорила твердіше: — А чотири роки тому ви видали статтю «Нові інтерпретації давньоєврейських етичних текстів». Я її читала. Мій переклад увійшов туди дослівно, тільки мого імені там немає.

Обурення вибухнуло гомоном. Зайцев зблід.

— Безглуздя… Ви мене звинувачуєте… — Він затинався. — Чим ви можете це підтвердити?

— Робочий архів зберігся цілком, — спокійно відповіла Оксана. — Чернетки, нотатки до перекладу, листи замовника. Усе на моєму комп’ютері, який прокуратура тримає як речовий доказ.

— Ваша честь, прошу негайно надати захисту доступ до файлів! — Ірина схопилася на ноги. — Якщо слова Оксани підтвердяться, ми отримаємо доказ її кваліфікації й водночас виявимо академічний плагіат.

— Ваша честь, нас відводять убік! — Павло Лісовський нагадував загнаного звіра. — Це не стосується обвинувачення.