Ім’я Софії Олеся набрала в пошуку вже вдома, пізно ввечері. Пальці тремтіли так, що вона кілька разів промахнулася по літерах. Сторінки відкривалися повільно, болісно. Спершу траплялися однофамільці, чужі профілі, старі оголошення. Потім вона побачила фотографію з виставки навчального закладу: дівчина з темним волоссям до плечей, тонким ланцюжком на шиї й підписом під дипломом — Софія Савченко.
Олеся збільшила знімок. Біля лівої ключиці виднілася маленька витягнута родимка. Така сама, як у неї.
Вона закрила обличчя руками й уперше за добу дозволила собі плакати. Недовго. Потім знову відкрила сторінку. Софії було сімнадцять. У профілі — фотографії кішки, олівцеві начерки, афіша студентської вистави. На одному знімку дівчина обіймала жінку, підписану як мама Іра. На іншому поруч стояв високий чоловік — Тарас Савченко.
Олеся намагалася ненавидіти їх. Не вийшло. На фотографіях була не крадіжка, а родина. Те саме життя, яке в неї відібрали й віддали іншим.
Уранці Левицький написав: «Не наближайтеся до дівчини без плану. Спершу особиста впевненість, потім законні кроки».
«Як отримати впевненість?» — спитала Олеся.
«Є лабораторії. Але матеріал, здобутий потай, не замінить офіційної експертизи».
Вона розуміла. І все одно поїхала до навчального закладу.
Олеся стояла через дорогу біля газетного кіоску, у сірому плащі й темних окулярах. Студенти виходили групами, сміялися, сперечалися про заліки. Софія з’явилася ближче до полудня з подругою. Олеся впізнала її не лише за родимкою. У ході було щось від Максима, а в повороті голови — від самої Олесі в молодості.
Дівчата дійшли до парку й сіли на лавку. Подруга пішла до кіоску по воду. Софія говорила телефоном, відкрита сумка стояла поруч. Зверху лежала гребінець із зеленою ручкою.
Олеся могла піти. Подзвонити адвокатові. Чекати законного шляху. Але який законний шлях був у жінки, якій сімнадцять років тому не дали навіть попрощатися з дитиною?
Вона підійшла, ніби просто проходила повз, присіла поруч, нахилилася поправити ремінець туфлі й швидким рухом забрала гребінець. Пластик дряпнув долоню. Софія нічого не помітила.
За хвилину Олеся йшла до зупинки, майже не відчуваючи ніг. У сумці лежало волосся її можливої доньки. Або чужої дитини. Або доказ, від якого заваляться одразу кілька життів.
Номер Віри Данилівни Романюк із приватної лабораторії дав Левицький. Вони зустрілися ввечері біля службового входу. Віра виявилася молодшою, ніж очікувала Олеся, говорила спокійно, без зайвого жалю.
— Для суду це не годиться.
— Мені треба знати для себе.
— Тоді оформимо анонімне порівняльне дослідження. Ваш зразок і матеріал із гребінця.
— Скільки чекати?
— Кілька днів. Можна пришвидшити, але результат не стане від цього надійнішим.
Олеся здала свій біоматеріал, заповнила папери без справжніх прізвищ і вийшла на вулицю вже в темряві. Телефон мовчав. Максим не писав. Це лякало сильніше за повідомлення.
Три дні вона жила між дзвінками, дверним вічком і новим горщиком біля вікна. На четвертий подзвонила Віра.
— Олеся Романівно, приїжджайте. Телефоном я не скажу.
У лабораторії було прохолодно. Віра поклала перед нею конверт. У висновку сухими словами було написано: імовірність біологічного материнства вкрай висока.
Літери розпливалися, але сенс лишався ясним. Софія була її донькою. Не померла. Не зникла. Жила в тому самому місті, ходила тими самими вулицями, купувала каву поруч із навчальним закладом і називала мамою іншу жінку…
