Мирослав Левицький працював поруч із нотаріальною конторою. Секретарка сказала, що весь день розписаний, але адвокат, почувши прізвище Гончаренко, запросив Олесю до кабінету.
Вона розповіла все: пологи, смерть, якої не було, квітку, сховану записку, розбитий горщик, запис Надії Савеліївни. Коли пролунало прізвище Савченко, ручка в пальцях Левицького зупинилася.
— Повторіть.
— Савченко. Дівчинку, здається, назвали Софією.
— У місті є така родина. Але спершу розберімо те, що в нас уже є.
Він додивився запис до кінця, потім довго мовчав.
— Олеся Романівно, одного відео мало. Браслет, бірка й хрестик можуть стати важливими, якщо підтвердиться їхнє походження. Для особистої впевненості приватна лабораторія підійде, але для суду знадобиться офіційна експертиза. І ще: від цього моменту ви не говорите з чоловіком про знахідку.
— А якщо він повернеться раніше?
— Тим більше. Не сперечайтеся з ним телефоном. Не видавайте, де докази. Нам потрібні підтвердження, а не емоційний вибух.
Він склав список: копії документів, опис знахідки, фотографії, чек на новий горщик, кур’єрська служба, свідки з пологового, пошук родини Савченків, перевірка Надії Мельничук і Раїси Дорошенко.
— Надія Савеліївна назвала Раїсу Іванівну, — сказала Олеся. — Медсестру.
— Із неї й почнемо. Тільки не тисніть. Наляканий свідок може нашкодити сильніше, ніж той, що мовчить.
Адресу Раїси знайшли до вечора через колишню працівницю пологового. Олеся поїхала сама. Їй треба було побачити обличчя людини, яка була поруч тієї ночі.
Раїса Іванівна жила на першому поверсі старої п’ятиповерхівки. Двері відчинилися на ланцюжок.
— Вам кого?
— Раїсу Іванівну Дорошенко.
— Це я. З якого питання?
— Надія Савеліївна Мельничук передала мені запис. Про пологи в старому пологовому. Сімнадцять років тому. Моє прізвище — Гончаренко.
Ланцюжок тихо брязнув. У вузькій щілині з’явилося обличчя з глибокими зморшками довкола губ.
— Який запис?
— Про те, що моя донька народилася живою.
Двері зачинилися. Олеся вирішила, що її не пустять, але за кілька секунд ланцюжок зняли. У квартирі пахло ліками й смаженою цибулею. Раїса Іванівна опустилася на табурет так, ніби ноги перестали тримати.
— Надя померла? — спитала вона.
— Схоже, незадовго до того, як мені передали квітку.
— Квітку?
Олеся дістала фотографію хрестика. Медсестра затулила рота долонею.
— Господи…
— Ви його пам’ятаєте?
— Я не хочу знову в це лізти.
— Мою дитину забрали живою. Як мені питати інакше?
За стіною голосно ввімкнули телевізор. Чужий сміх із передачі прозвучав знущально.
— Дівчинка закричала, — нарешті сказала Раїса. — Слабо, але закричала. Надя тримала її. Потім Іннеса Павлівна веліла перенести немовля в бокс. Вранці в журналі вже була смерть. Тіла я не бачила. У морг при мені нікого не передавали. Литвиненко сперечався з Мартинюк про гроші й чужі документи. А потім мені веліли забути ту ніч, якщо хочу працювати й не стати крайньою.
— Максим був там?
Раїса заплющила очі.
— Вранці. З матір’ю. Валентина Львівна говорила з Литвиненком. Ваш чоловік стояв поруч. Потім вони вийшли через службові двері.
— Ви зможете повторити це офіційно?
— Ні. Мене розчавлять.
— Ви брали гроші?
— Ні. Я все життя цим давлюся, але грошей не брала. Мені пригрозили, що повісять загибель дитини на зміну. Я злякалася.
Біля дверей Раїса раптом зупинила Олесю.
— У дівчинки була родимка. Ліворуч, біля ключиці. Маленька, витягнута. Надя ще сказала: буде як у матері.
На вулиці Олеся сіла на лавку біля під’їзду. У сумці лежав диктофон, але вона не вмикала його потай. Їй потрібен був не страх, а свідок, який одного дня наважиться підписатися під правдою…
