Повідомлення висіло на екрані як наказ. У вітальні пахло мокрою ганчіркою, землею й розколотою глиною. Рослина лежала в тазу, коріння стирчало назовні, листя поникло, одне надломилося біля основи.
Якщо надіслати знімок, Максим усе зрозуміє. Якщо промовчати, запідозрить ще швидше. Олеся змусила себе набрати: «Пізніше. Вийшла в магазин».
Відповідь прийшла майже відразу: «Потім обов’язково надішли».
І в цю мить розгубленість уперше поступилася місцем злості. Сімнадцять років він перевіряв її горе, як замкнені двері. Тепер злякався, що замок зірвали.
Чекати ранку було не можна. Олеся вимила підлогу, зібрала кожен черепок, загорнула знахідку в рушник і сховала все в дорожню сумку. Потім дістала стару папку з виписками. Слова «ускладнення», «неможливість вагітності», «підпис лікаря» більше не були медичними формулюваннями. Вони стали частиною ланцюга.
Вона розклала на столі браслет, бірку, хрестик і флешку, зняла на телефон кожну деталь: дату, номер палати, прізвище, червону нитку, місце, де пакет був схований. Потім записала коротке відео сухим, майже чужим голосом:
— Сьогодні, після від’їзду Максима Петровича Гончаренка, я розбила горщик із рослиною, доставленою кур’єром кілька днів тому. У землі під корінням виявила запаяний пакет. Усередині — предмети, пов’язані з моїми пологами сімнадцять років тому.
На кухонному годиннику була половина дев’ятої. Їй потрібен був новий горщик. На фотографії Максим мав побачити те, чого очікував.
У цілодобовому магазині точно такого не виявилося. Продавчиня з бейджем «Зоя» показала залишки після сезону: схожу керамічну посудину іншого відтінку, з простішим візерунком, але майже такої самої висоти.
— Беру. І ґрунт. І рукавички.
— Уночі пересаджуватимете? — здивувалася продавчиня.
Олеся глянула надто різко.
— Квітка впала. Треба врятувати.
За пів години вона повернулася додому, розстелила на підлозі старе простирадло. Квітка виявилася живучою: коріння тримало щільну грудку, ніби рослина опиралася й не хотіла віддавати те, що вже віддала. Олеся перенесла її в новий горщик, засипала землею, утрамбувала поверхню й повернула так, щоб на знімку відмінності губилися в тіні.
До сьомої ранку вітальня виглядала майже як раніше. Підлога чиста. Квітка біля вікна. Уламки сховані. Пакет лежав там, де Максим не став би шукати з першого погляду.
О восьмій двадцять Максим написав: «Доброго ранку».
Олеся зробила знімок збоку, так щоб візерунок пішов у напівтінь, і надіслала: «Доброго. Ось твоя квітка».
Він прислав сердечко й побажав гарного дня. Тремтіння накрило лише тоді. Поки були справи, тіло трималося. Коли справи закінчилися, страх повернувся.
Вона поклала флешку, браслет, бірку й хрестик у металеву коробку з-під печива, туди ж сховала карту пам’яті з копією відео й роздруковані фотографії. Коробку загорнула в шарф і поїхала до Дарини Кравець, давньої подруги. У Дарини була маленька швейна майстерня у дворі старого будинку, і вона вміла не ставити зайвих запитань.
— Мені треба залишити в тебе коробку, — сказала Олеся. — Якщо я подзвоню й скажу: «Добери до спідниці відповідну блискавку», віддаси її тільки адвокатові Мирославу Андрійовичу Левицькому.
Дарина подивилася на неї уважно.
— Чоловік?
— І не тільки.
Подруга сховала коробку в шафу, потім дістала ключі від машини.
— Тоді їдемо далі…
