Олеся зупинила запис. Прізвище вдарило окремо. Савченко. Софія. Десь зовсім поруч могла жити сімнадцятирічна дівчина, яку вона народила й не побачила. Дівчина, чиї перші кроки, перші слова, хвороби, страхи, сміх і дитячі малюнки минули повз неї.
У спальні, у верхній шухляді комода, лежала стара папка. Олеся дістала її тремтячими руками. Там були виписки, довідка, знімок УЗД, листівка з лелекою, яку вона так і не змогла викинути. Документи, що раніше здавалися печаттю нещастя, тепер перетворювалися на сліди злочину.
Дата збігалася. Номер палати збігався. В одній виписці стояло прізвище Мартинюк. Підпис завідувача внизу — Литвиненко. Сімнадцять років ці імена лежали в неї вдома, не викликаючи нічого, крім тупого болю.
Олеся підняла телефон і майже набрала Максима. Палець завис над зеленою кнопкою. Хотілося почути його голос, закричати, вимагати правду, змусити його зізнатися негайно. Але тут же спливла інша картина: зім’ята записка в кишені штанів, нічний дзвінок матері, його слова у ванній — «я зрозумів, що там написано».
Він знав.
Якщо вона подзвонить зараз, він попередить Валентину Львівну, старого лікаря, Мартинюк, кого завгодно. Встигне знищити те, що ще лишилося. А може, добереться й до родини Савченків. До Софії.
Олеся повільно поклала телефон на ліжко. Кричати було не можна. Бігти до свекрухи — не можна. Навіть плакати надто довго було не можна. Правда лежала перед нею слабка, вразлива, мов та дитина, яку в неї вже одного разу відібрали.
Вона повернулася до вітальні, сфотографувала пакет, браслет, бірку, хрестик і флешку. Потім зняла на відео розбитий горщик, коріння, землю, місце біля книжкової шафи. Загорнула знахідку в чистий рушник, сховала в коробку з-під взуття. Уламки склала окремо. Квітку з оголеним корінням поставила в пластиковий таз.
Увечері подзвонив Максим. Олеся довго дивилася на екран. Відповісти було страшно. Не відповісти — ще небезпечніше.
— Ти вдома? — спитав він звично м’яким голосом.
— Вдома.
— Чим займалася?
Вона подивилася на темні смуги землі, які ще не встигла відмити біля стіни.
— Прибирала.
— Знову вікна?
— Так.
— Не перевтомлюйся. Ти забуваєш, що здоров’я в тебе не залізне.
Раніше вона почула б турботу. Тепер чула контроль.
— Я пам’ятаю.
Пауза стала довгою. По кімнаті тягнуло сирою землею.
— А квітка? — спитав Максим. — Як вона?
— Стоїть.
— Де?
Олеся заплющила очі.
— Біля вікна. Там світліше.
На тому кінці стало тихо.
— Я ж просив не переставляти.
— Максиме, це просто рослина.
Він мовчав кілька секунд, потім сказав надто рівно:
— Гаразд. Не сердься.
— Я не серджуся.
— Сподіваюся, скоро приїду.
— Ти ж казав, на два тижні.
— Подивимося по справах. Може, вийде раніше.
Вона зрозуміла: він злякався.
— Чекатиму, — промовила Олеся.
Він попрощався коротко. За кілька хвилин прийшло повідомлення: «Сфотографуй квітку».
Олеся прочитала фразу двічі. Потім підвела очі на розбиту кераміку біля стіни й зрозуміла, що часу майже не лишилося…
