Вона купила цей хрестик за два місяці до пологів у маленькій церковній крамничці. Максим тоді сміявся, що дитина ще не з’явилася на світ, а її вже намагаються захистити від усього світу. Перед пологами Олеся віддала хрестик Надії Савеліївні Мельничук, акушерці з м’яким обличчям і втомленими очима. Та сказала, що правила не дозволяють одразу надягати новонародженим сторонні речі, але все ж сховала хрестик у кишеню халата й пообіцяла зробити, що зможе.
Після звістки про смерть доньки Олеся питала про хрестик. Медсестра відвела погляд і сказала, що нічого не знає. Максим попросив не чіплятися за речі, коли в них таке горе. І Олеся замовкла.
Тепер хрестик лежав на її долоні.
Вона майже доповзла до дивана, витягла з пакета флешку й довго дивилася на ноутбук. Треба було ввімкнути. Треба було дізнатися. Але страх стискав горло так, що навіть повітря здавалося сухим і гострим.
Флешка відкрилася одразу. Усередині були одна папка й один відеофайл.
Олеся натиснула на нього.
На екрані з’явилася літня жінка в домашній кофті. За її спиною стояла шафка з ліками, на стіні висів годинник. Жінка довго мовчала, дивлячись у камеру, ніби збиралася з силами не для розповіді, а для зізнання.
— Олеся Романівно, якщо ви дивитеся цей запис, значить, я встигла передати вам те, що мала віддати багато років тому. Мене звати Надія Савеліївна Мельничук. Я приймала ваші пологи.
Олеся затиснула рота долонею.
— Ваша дівчинка не померла. Вона народилася слабкою, але живою. Спочатку не кричала, потім усе-таки подала голос. Я тримала її на руках. Хрестик, який ви просили передати, був поруч. Після цього дитину забрали в окремий бокс, а вам сказали, що врятувати малечу не вдалося.
Запис урвався кашлем. Надія Савеліївна відпила води й продовжила вже тихіше:
— Наказ ішов від Бориса Степановича Литвиненка. Іннеса Павлівна Мартинюк оформлювала папери. Ваш чоловік знав. Його мати теж знала. Вранці я бачила Валентину Львівну в службовому коридорі. Вона говорила з Литвиненком. Потім з’явився Максим Петрович. Йому передали конверт. Я не знаю, скільки там було, але після цього в журнал внесли інший запис.
Олеся захлопнула ноутбук.
Світ навколо не завалився — він ніби зсунувся на кілька сантиметрів, і все знайоме стало небезпечним. Вона заплющила очі, але відразу побачила пологовий. Жовте світло нічника. Білі двері. Біль унизу живота. Максима поруч. Його долоню на її плечі. Голос над вухом: «Не муч себе. Не треба дивитися».
Біля вікна стояла Валентина Львівна, притискала хустинку до губ і не плакала. Потім був укол. Провал. Ранок.
— Де вона? — шепотіла тоді Олеся.
— Її вже забрали, — відповів Максим. — Так належить.
— Я хочу попрощатися.
— Ти після важкої операції. Тобі не можна.
І вона повірила. Бо він носив їй чай. Спав у кріслі. Не пускав зайвих людей. Тримав її руку, коли вона прокидалася від жаху. Олеся знову відкрила ноутбук.
Надія Савеліївна говорила далі:
— Я боялася. Соромно визнавати, але боялася втратити роботу, житло, все. Нас змусили мовчати. Раїсі Іванівні Дорошенко погрожували справою, якщо вона почне розповідати. Хтось узяв гроші, хтось злякався. А тепер я помираю й розумію: мовчання теж злочин.
Вона підняла до камери хрестик.
— Це було при вашій доньці. Я зберегла. На першому браслеті немає позначки про смерть, бо його зняли до підміни документів. Шукайте Литвиненка. Шукайте Мартинюк. Шукайте прізвище Савченко. Дівчинку, здається, назвали Софією. Більше я нічого не знаю. Пробачте мені, якщо зможете…
