Він відключився, перш ніж Олеся встигла перевернутися й удавати, що спить по-справжньому. Вона лежала обличчям до стіни й слухала, як чоловік обережно повертається до спальні. За роки шлюбу вона навчилася розпізнавати брехню ще до того, як їй починали брехати. Іноді зручніше було мовчати. Іноді мовчання здавалося єдиним способом зберегти крихку рівновагу.
Наступного дня Максим збирав валізу. Біля дверей він знову затримався біля квітки, поправив горщик на підставці, ніби перевіряв не рослину, а замок на сейфі.
— Поливати часто не треба, — сказав він.
— Звідки такі знання?
— Прочитав.
— Ти?
— Олеся, давай без цього. Головне — до мого повернення не пересаджуй. Кераміка хороша, зараз таку не знайдеш. Я сам потім подивлюся.
— Максиме, це всього лише квітка.
Він обернувся надто різко.
— Для тебе все «всього лише», поки не зламається.
Слова повисли між ними, важкі й безглузді. Біля самих дверей він поцілував її в щоку.
— Подзвоню ввечері.
— Щасливої дороги.
Перший день без нього минув тихо. Увечері Максим набрав із готелю, спитав про рахунок за електрику, про сусідів, про те, чи не дзвонили зі служби доставки. Потім раптом сказав:
— А рослина як?
— Стоїть.
— На місці?
— А куди їй подітися?
— Ти любиш усе пересувати.
Після розмови Олеся підійшла до горщика. Земля біля стовбура ніби трохи просіла, наче її колись виймали й поспіхом притискали назад. На кераміці виднілася тонка подряпина, схожа на слід ножа. Вона нахилилася ближче, але нічого не знайшла.
На третій день вона вирішила помити вікна. Квітка заважала пройти до кутка, але, згадавши прохання Максима, Олеся спершу залишила її на місці. Це здалося їй смішним: доросла людина боїться переставити горщик у власній вітальні.
Вона вимила одне скло, потім друге. На підлозі лишилася мокра смуга. Олеся ступила назад, п’ята ковзнула, рука зачепила широкий листок. Підставка хитнулася. Важкий горщик повільно пішов убік, і в наступну мить пролунав глухий удар.
Кераміка розкололася. Земля вивалилася щільною грудкою, коріння оголилося, листя лягло набік. Олеся скрикнула й втиснулася спиною в стіну.
— Господи, він мене вб’є, — прошепотіла вона й тут-таки розсердилася на власний страх. — Не вб’є.
Але дивитиметься так, ніби вона розбила не горщик, а щось набагато важливіше.
Вона присіла, почала збирати уламки, обережно відсуваючи землю від коріння. Біля самої основи пальці натрапили на щільний целофан. Спершу Олеся вирішила, що це обривок упаковки чи дренажна плівка. Потягнула. Пакет не піддався.
Він був закопаний глибоко, майже під кореневищем. Олеся принесла з кухні ніж, підчепила щільну грудку й витягла згорток, обмотаний широким, потемнілим по краях скотчем.
Усередині щось лежало. Вона довго не наважувалася розрізати упаковку. У голові миготіли гроші, чужі прикраси, документи Максима, що завгодно, тільки не те, що випало першим.
Браслет.
Жорстка пожовкла смужка зі стертою печаткою. Такі надягали новонародженим у пологовому. На браслеті стояло прізвище Гончаренко. Палата шість. Дівчинка. Три кілограми. Нижче — дата.
Слідом із пакета вислизнула бірка, потім маленький хрестик на червоній нитці. Той самий. Олеся впізнала його миттєво, хоч срібло потьмяніло, а нитка стала майже бурою…
