Увечері Олеся поїхала до будинку Савченків. Не для зустрічі — лише побачити місце, де росла Софія. Будинок був двоповерховий, із теплим світлом у вікнах і горобиною біля хвіртки. На ґанку стояла Ірина Михайлівна в домашньому кардигані, говорила телефоном. За хвилину з-за рогу з’явилася Софія з папкою малюнків і пакетом корму для кішки.
Ірина ступила назустріч, забрала пакет, щось сказала. Софія раптом притулилася до неї, як дитина, якій важко триматися дорослою. Жінка обійняла її міцно, звично, без сумніву у своєму праві.
Олеся стояла за деревом на іншому боці вулиці й не могла відвести погляду. У сумці лежав результат тесту. На папері було написано, що Софія — її донька. А біля хвіртки жива дівчина трималася за жінку, яку любила як матір.
Найстрашніше, зрозуміла Олеся, ще попереду.
Повідомлення від Максима прийшло вночі. Він надіслав фотографію квитка зі зміненою датою зворотного рейсу: «Справи йдуть швидше. Можливо, повернуся раніше».
Він повертався. До його приїзду треба було встигнути більше, ніж дозволяла звичайна сміливість.
Олеся від’їхала за квартал і тільки біля аптеки набрала відповідь: «Напиши, коли буде точна дата».
«Скажу завтра», — відповів він майже відразу.
Удома вона не вмикала світло в передпокої. Пройшла до вітальні, підійшла до рослини й провела пальцем по краю нового горщика. Схожий, але не той. Якщо Максим придивиться, помітить. Якщо почне колупати землю, все зрозуміє.
Вона зробила кілька знімків квітки з різних боків і надіслала один: «Листя піднялося. Здається, місце підійшло».
Ніч минула без сну. Олеся перечитувала виписки. Мартинюк. Литвиненко. Дата пологів. Хрестик поруч. Уранці вона поїхала до Мирослава Левицького.
Адвокат зустрів її без зайвих слів. На столі вже лежала папка із закладками.
— Результат є?
Олеся простягнула конверт. Левицький прочитав висновок, зняв окуляри.
— Для вас це відповідь.
— Для суду поки ні.
— Правильно. Тому далі — без помилок. Жодних зустрічей із Софією віч-на-віч. Жодних повідомлень. Спершу дорослі.
— Савченки?
— Так. Краще почати з батька. Тарас Андрійович керує архітектурним бюро. Особиста розмова допустима, якщо ви не погрожуєте й не вимагаєте.
— Я не хочу її забирати.
— Скажіть це одразу. І тримайтеся цієї думки, навіть коли буде боляче.
Левицький підготував звернення: знахідка, запис Надії Мельничук, старі документи, відомості Раїси Дорошенко, прохання перевірити народження, смерть, передачу дитини й оформлення Софії.
— Раїсу не можна підставляти, — сказав він. — Але якщо буде справа, свідкові доведеться говорити офіційно. Інакше нас розірвуть на емоції без доказового ланцюга. Предмети поки зберігайте не вдома, потім передамо за протоколом.
— Якщо Софія не захоче мене бачити?
— Тоді доведеться чекати. Правда не дає права ламати чужу волю.
Олеся вийшла від адвоката з адресою бюро Савченка й відчуттям, що йде не по доньку, а через мінне поле, де кожен хибний крок може поранити її ж дитину…
