Тарас Савченко вийшов зі скляної будівлі ближче до вечора. Він говорив телефоном, кивнув охоронцеві й попрямував до службової стоянки. Олеся ступила йому назустріч.
— Тарасе Андрійовичу?
Він зупинився.
— Так.
— Мене звати Олеся Романівна Гончаренко. Мені треба поговорити про Софію.
Обличчя чоловіка відразу закрилося.
— Ви з її навчального закладу?
— Ні.
— Тоді хто ви?
Олеся дістала конверт із копіями.
— Сімнадцять років тому в пологовому мені повідомили, що моя донька померла. Зараз з’явилися докази, що дитину передали іншій родині. У записі названо ваше прізвище.
Він дивився на неї так, ніби не зрозумів слів.
— Що ви сказали?
— Я не приходила до Софії. Не збираюся говорити з нею без вас. Але ви маєте це побачити.
Вона простягнула копію бірки й фотографію хрестика. Тарас узяв аркуші, прочитав, зблід.
— Сядьмо в машину. Тут не можна.
У салоні позашляховика було тихо й тісно від напруження.
— Звідки у вас це?
Олеся розповіла. Квітка. Записка. Горщик. Флешка. Надія Мельничук. Литвиненко. Мартинюк. Коли пролунало прізвище лікарки, Тарас різко підвів голову.
— Іннеса Павлівна?
— Ви її знаєте?
— Вона допомагала нам з оформленням. Ірина не могла народити. Ми проходили комісії, збирали папери. Потім знайома вивела нас на Мартинюк. Нам сказали, що можна пришвидшити процес. За гроші.
Він стиснув папку так, що папір захрустів.
— Ми платили багато. Нам пояснили: супровід, юристи, довідки. Я хотів вірити, що це просто короткий шлях через бюрократію. У нас були документи.
— Вам казали, що мати відмовилася?
— Так. Що молода жінка народила, підписала папери й поїхала.
— Я нічого не підписувала. Я лежала після операції. Мені сказали, що донька померла.
Тарас довго мовчав.
— Ви розумієте, що говорите зараз про мою доньку?
— Про нашу, — вихопилося в Олесі.
Він здригнувся.
— Не треба так швидко.
— Пробачте. Але я не можу сказати інакше.
— Софія не річ, яку повертають за чеком. Вона росла в нас. Ми лікували її, водили на заняття, сиділи поруч перед іспитами.
— Моє життя теж не можна скасувати.
Він відвернувся до лобового скла.
— Чого ви хочете?
— Правди. Законної експертизи. Перевірки пологового. І щоб Софія знала: її не покинули.
— Вона не витримає.
— Я теж не витримала. Просто продовжувала існувати.
— Ірина збожеволіє.
— Тому я прийшла спершу до вас.
Тарас повернув копії.
— Я маю все перевірити.
— Перевірте. Я не вимагаю відповіді сьогодні. Але візьміть мій номер.
Олеся поклала аркуш на панель приладів. Він відчинив дверцята.
— Якщо ви брешете, я знищу вас законно.
Вона вийшла з машини.
— Якщо я брешу, мені вже нічого не допоможе.
Увечері подзвонив незнайомий номер. Жіночий голос був різкий, надломлений.
— Це Олеся Гончаренко? Мене звати Ірина Савченко. Що ви сказали моєму чоловікові?
Олеся підвелася з-за столу.
— Те, що була зобов’язана сказати дорослій людині до розмови з Софією.
— Ви не маєте права вимовляти її ім’я.
— Я намагаюся не завдати їй шкоди.
— Тоді зникніть.
— Не можу.
— Можете. Ви прожили без неї сімнадцять років, проживете ще.
Олеся притиснула телефон до вуха.
— Я жила так, бо мені сказали, ніби вона померла.
— А я ростила її з пелюшок. Не спала, коли в неї була температура. Хто ви така, щоб прийти зараз?
— Жінка, в якої її забрали обманом.
На лінії стало тихо.
— Вона моя донька, — сказала Ірина.
— Я знаю, що ви її любите.
— Ви нічого не знаєте.
— Можливо. Але я не хочу війни.
— Вона вже почалася.
Зв’язок обірвався. Олеся сиділа з телефоном у руці й уперше по-справжньому зрозуміла: у Софії є мати. Не за кров’ю. За ночами, сніданками, страхами, святами й звичкою обіймати біля хвіртки…
