Максим подзвонив за годину.
— Ти дивно відповідаєш на повідомлення.
— Втомилася.
— Навіщо їздила сьогодні в центр?
Олеся похолола.
— По ліки.
— У центр? У нас поруч аптека.
— Потрібна була біля старої поліклініки.
— Зрозуміло.
Він не повірив. Вона чула це за рівною інтонацією.
— Коли повертаєшся? — спитала Олеся.
— Скоро. Роблю все, щоб закрити питання раніше.
— Навіщо поспішати?
— Скучив.
— Я теж.
Після розмови вона відразу набрала Левицького.
— Максим спитав, чому я була в центрі.
— Значить, він стежить за картою, телефоном або машиною. Перевірте сімейний доступ. Геолокацію можна вимкнути, але без різких рухів. Завтра подаємо заяву.
— Уже?
— Після дзвінка Савченків і реакції чоловіка тягнути не можна.
Наступного дня о десятій ранку Олеся сиділа поруч з адвокатом у приймальні в слідчого. Артем Вікторович Нагорний прийняв їх спокійно, без показної суворості.
— Коли знайшли пакет?
— Нещодавно. Після від’їзду чоловіка.
— Чому не звернулися одразу?
— Чоловік міг знищити сліди. Він отримав квітку першим і сховав записку.
— Записка збереглася?
— Ні. Він забрав її.
— Текст бачили?
— Ні.
Нагорний зробив позначку.
— Речові предмети де?
— У схоронності. Готова передати офіційно.
— Добре. За записом Мельничук проведемо перевірку. За пологовим витребуємо документи. Щодо родини Савченків — без самодіяльності. З неповнолітньою ніхто не спілкується без законних представників. Зрозуміло?
— Так.
— Таємний тест?
Олеся завмерла. Левицький відповів замість неї:
— Він не заявляється як доказ. Лише як причина для звернення.
Слідчий подивився на Олесю.
— Вам доведеться набратися терпіння. Я не повідомлятиму кожен крок. Самовільні розмови з лікарями, свідками й родиною дівчини нашкодять справі.
— Я вже говорила з Тарасом Савченком. І з його дружиною телефоном.
— Більше не треба.
На вулиці Олеся спитала адвоката:
— Він повірив?
— Слідчий не зобов’язаний вірити. Він зобов’язаний перевіряти.
Надвечір Валентина Львівна з’явилася без дзвінка. Олеся відчинила двері й одразу зрозуміла: свекруха прийшла не по чай. На ній був дорогий сірий костюм, губи стиснуті в тонку лінію.
— Максима немає, — сказала Олеся.
— Я до тебе.
Валентина зайшла так, ніби квартира належала їй. Зупинилася біля вітальні, подивилася на квітку.
— Припини.
— Що саме?
— Копатися в старому пологовому. Розмахувати маячнею вмираючої акушерки. Піднімати прізвища, які тобі нічого не дадуть.
— Хто вам повідомив?
— У мене лишилися знайомі. Люди поважають тих, хто вміє бути вдячним.
— Отже, правда вас налякала.
— Ти була тяжко хвора. Ти половини не пам’ятаєш.
— Зате ви пам’ятаєте все.
— Я пам’ятаю, як мій син мало не збожеволів через твій стан.
— Через мій стан чи через гроші?
Обличчя Валентини сіпнулося. Зовсім трохи, але Олеся помітила.
— Ти не розумієш, у що лізеш.
— Уперше розумію.
— Дівчинка виросла в хорошій родині. Їй дали дім, освіту, ім’я. Ти хочеш увірватися й оголосити себе матір’ю?
— Я її народила.
— Народити замало.
Фраза вдарила спокійно й точно. Олеся не відступила.
— Скільки коштувала моя донька?
Валентина ступила вперед і вдарила її по щоці. Звук був короткий, сухий. Олеся повільно підвела голову, дістала телефон і ввімкнула диктофон, не ховаючи.
— Повторіть.
— Ти збожеволіла?
— Повторіть, що дівчинка мене не знає. І поясніть, звідки вам відомо, про кого йдеться.
Свекруха відступила до дверей.
— Ти пошкодуєш.
— Уже шкодую. Про те, що вірила вам.
— Софія тебе зненавидить.
Олеся вперше почула ім’я доньки з вуст Валентини. Без підказки. Без запитання.
— Отже, ви знаєте її ім’я. Стежили за її життям…
