У коридорі стало так тихо, що чути було, як десь за стіною грюкнули сусідські двері. Валентина схопила сумку.
— Максим скоро приїде. Він сам це вирішить.
— Нехай спробує.
Свекруха пішла, грюкнувши дверима. За хвилину Олеся переслала запис Левицькому. Відповідь прийшла майже відразу: «Збережіть оригінал. Нікуди не викладайте. Це важливо».
Олеся приклала до щоки мокрий рушник і підійшла до вікна. Внизу Валентина говорила телефоном, розмахуючи вільною рукою. Пізніше Олеся отримала повідомлення від Тараса Савченка: «Ірина не готова до зустрічі. Я перевіряю документи. Прошу не підходити до Софії».
Вона відповіла: «Не підійду. Але я подала заяву. Тепер це не лише особиста розмова».
Відповіді не було.
Об одинадцятій вечора прийшло сповіщення на спільну пошту: квиток Максима змінено. Приліт наступного ранку.
Олеся зібрала сумку з кількома речами, документами й ліками. Ночувати вдома все ж лишилася. Якщо піде зараз, Максим зрозуміє, що доказів у квартирі немає. Якщо залишиться, виграє кілька годин.
Уранці вона почула ключ у замку раніше, ніж устигла налити чай. Максим увійшов із валізою, не покликав її на ім’я, не всміхнувся. Пальто висіло на плечі, обличчя було втомленим після дороги, але очі дивилися гостро й холодно.
Він поставив багаж біля стіни й пройшов просто до вітальні. Олеся стояла біля кухонного проходу.
— Ти рано.
— Справ було менше, ніж думав.
Він зупинився біля рослини, провів пальцем по краю нового горщика, потім присів і торкнувся землі біля стовбура. Повільно повернув голову.
— Як ти здогадалася, що сховок був у корінні? Я ж записку тобі не показував.
Олеся відчула, як у грудях щось обірвалося і стало твердим.
— Отже, записка була.
Максим підвівся.
— Де пакет?
— Не тут.
— Ти не уявляєш, у що влізла.
— Я нарешті побачила браслет своєї доньки.
— Старий мотлох. Запис хворої жінки. Пара речей без походження.
— Хрестик я купила сама. Передала Надії Савеліївні перед пологами. І я зробила тест ДНК з волоссям Софії — з її гребінця.
— Ти вкрала гребінець у дівчини? — він майже всміхнувся. — Ти розумієш, як це звучить? У тебе й після операції були провали. Ти не все пам’ятаєш.
— Я пам’ятаю, як просила показати дитину. Пам’ятаю, як ти сказав, що не можна. Пам’ятаю твою матір біля вікна. Вона тоді навіть не плакала.
— Мама трималася заради тебе.
— Вона вчора знала ім’я Софії, хоча я його не називала.
Максим відвернувся до рослини.
— Мама наговорила зайвого.
— Ти бачив її живою?
Він мовчав.
Олеся ступила крок із кухні. Ноги були ватяні, але голос не здригнувся.
— Відповідай. Ти бачив нашу доньку живою?
— Не починай.
— Бачив?
Максим ударив долонею по стіні.
— Так! Бачив. Один раз. На хвилину. І що це змінює?
Олеся вхопилася за спинку стільця.
— Усе.
— Нічого. Тоді вже вирішували лікарі. Литвиненко сказав, що дитина слабка, а ти можеш не вибратися.
— Лікарі вирішували чи ти?
— Мати казала: якщо ти дізнаєшся, остаточно зірвешся.
— І ви продали її?
— Не смій.
— Скільки?
Він підійшов ближче.
— У мене були борги. Великі. Я зірвався на ставках. Потім люди прийшли до матері. Їй потрібна була термінова операція. Литвиненко запропонував вихід.
— Вихід?
— Дівчинка потрапила в забезпечену родину. Савченки мріяли про дитину. У них дім, зв’язки, гроші.
— А я?
— Ти була на межі. Якби тобі віддали хворе немовля, ти б померла разом із нею.
— Ти вирішив за мене.
— Я рятував нас.
— Ти рятував себе.
Максим коротко, зло розсміявся.
— Легко судити через роки. Тоді за дверима стояли люди, яким я був винен стільки, що нас би винесли з квартири разом із меблями. Мати могла не пережити операцію. А ти лежала з трубками й марила хрестиком. Що мені лишалося?
— Бути людиною…
