Він відвів погляд першим. Це було майже зізнання.
— Софія виросла нормально, — сказав Максим уже тихіше. — Вчиться, здорова, живе з пристойними людьми.
— Не вимовляй її ім’я.
— Ти сама хотіла правду. Ось вона. Дівчинка отримала життя краще за те, яке могли дати ми. Що б ти отримала? Пелюшки, лікарні, порожній холодильник і депресію?
— Я отримала порожнє дитяче ліжечко й вирок, що дітей більше не буде.
Олеся взяла заздалегідь зібрану сумку.
— Я подаю на розлучення.
— Ти нікуди не підеш.
— Відійди.
Він загородив шлях.
— Запис покійної розсиплеться. Савченки підключать адвокатів і зроблять вигляд, що ти нестабільна. Софія тебе зненавидить. У її документах інша мати.
— Значить, їй скажуть чому.
— Ти їй ніхто.
— Я дала їй життя. Ти відібрав у мене можливість стати матір’ю.
Максим схопив ремінь сумки. Олеся не стала вириватися. Вона дістала телефон і натиснула виклик Левицькому.
— Мирославе Андрійовичу, Максим повернувся. Не випускає мене з квартири.
Чоловік відпустив ремінь так швидко, ніби обпікся. Із динаміка пролунав голос адвоката:
— Олеся Романівно, увімкніть гучний зв’язок і йдіть до дверей. Максиме Петровичу, будь-яка спроба утримувати дружину буде окремою заявою.
Максим відступив.
— Іди. Але потім не проси захистити тебе від наслідків.
— Я вже попросила. Не тебе.
За годину Олеся сиділа в майстерні Дарини. Між клаптями тканини на столі стояла металева коробка. Левицький оглянув пакет, флешку, фотографії, хрестик, браслет і бірку.
— Тепер передаємо офіційно. До протоколу зайвий раз не чіпати.
— Він зізнався, що бачив доньку живою.
— Записали?
— Ні. Я думала тільки про те, як вийти.
— Нічого. Якщо він втратить контроль, слова спливуть знову.
Олеся підписала довіреність і заяву про розлучення. У рядку причини адвокат написав сухо: сімейні стосунки припинені, подальше спільне життя неможливе.
Того ж дня слідчий Нагорний прийняв предмети за протоколом. Він не обіцяв результату.
— Буде перевірка. З вами зв’яжуться за потреби.
— Максим уже знає.
— Тоді бережіть себе й не вступайте в переговори без адвоката.
Більше він нічого не додав.
В архіві міської лікарні працівниця діставала з запилених коробок старі журнали пологового. Нагорний гортав сторінки в рукавичках при понятих. В одній графі навпроти прізвища Гончаренко значилося: дівчинка, вага три кілограми. На наступному аркуші, зробленому іншим почерком, з’явилася позначка про смерть. Підпис Мартинюк був виведений поверх виправлення.
Раїса Дорошенко прийшла на допит за два дні.
— Я більше не можу спати, — сказала вона біля дверей кабінету.
Вона говорила тихо, але повторила головне: дівчинка народилася живою, Мартинюк забрала її в окремий бокс, Литвиненко наказав переписати журнал, Валентина Львівна приїжджала вранці, Максим стояв біля службового виходу.
— Гроші ви отримували? — спитав слідчий.
— Ні. Мені погрожували. Сказали, що звільнять і звинуватять у загибелі немовляти.
Раїса підписала протокол і заплакала в коридорі.
Іннеса Мартинюк працювала тепер у приватній клініці. У її старому щоденнику знайшли ініціали, дати, суми й слово «посередник». Коли вона дізналася про свідчення Раїси, колишня впевненість зникла.
— Литвиненко все вирішував, — сказала вона. — Я оформлювала медичну частину. Родина, яка забрала дівчинку, думала, що платить за пришвидшення оформлення. Їм ніхто не казав про справжню матір.
— Чоловік знав?
— Знав. І його мати. Вони прийшли добровільно…
