У будинку Савченків тепер розмовляли пошепки. Ірина сиділа на дивані, притискаючи до себе альбом із дитячими фотографіями Софії.
— Там підпис Мартинюк, — сказав Тарас. — І довідка про відмову матері. Я сам її бачив.
— Ти вірив, бо хотів.
— Ти теж.
— Не смій перекладати це на мене.
— Я намагаюся зрозуміти, як ми могли не спитати більше.
Ірина закрила альбом.
— Бо нам сказали: якщо сумніватимемося, дитину віддадуть іншим.
— Софії треба сказати.
— Ні.
— Вона дізнається від чужих.
— Я її мати.
— Саме тому ти не маєш права брехати.
Розмова з Софією відбулася ввечері. Дівчина прийшла з навчального закладу, кинула рюкзак на стілець і відразу зрозуміла, що вдома щось сталося.
— Що у вас за обличчя?
Тарас сів навпроти.
— З’явилася жінка. Вона вважає, що може бути твоєю біологічною матір’ю.
— Що?
Ірина не змогла вимовити ні слова. Тарас продовжив:
— Ми не знали. Нам сказали, що від тебе відмовилися. Документи були оформлені. Ми вірили.
Софія висмикнула руку, коли Ірина спробувала її взяти.
— Ви хочете сказати, що я не ваша донька?
— Ти наша донька, — прошепотіла Ірина. — Завжди була.
— Тоді навіщо ви це кажете?
— Бо триває перевірка. Старі документи, пологовий, свідчення…
— Хто ця жінка?
— Олеся Гончаренко.
— Вона приходила до вас?
— До мене, — зізнався Тарас. — Не до тебе.
— Значить, ви обговорювали це за моєю спиною.
— Ми намагалися захистити тебе.
— Усі завжди так кажуть, коли брешуть.
Софія втекла нагору й замкнулася в кімнаті.
Наступного дня Олеся написала листа від руки. «Софіє, я не прошу тебе обрати мене. У тебе є люди, які тебе ростили. Я хочу тільки, щоб ти знала: я не покидала тебе. Мені сказали, що ти померла. Сімнадцять років я приходила туди, де, як мені казали, тебе поховали, і приносила квіти людині, якої там не було».
Вона хотіла передати листа через Тараса, але Левицький зупинив.
— Рано. Нехай Савченки самі оберуть момент. Зараз будь-який папір стане тиском.
Олеся сховала конверт у сумку.
Максим тим часом чекати не збирався. У понеділок вранці Тарас побачив його біля входу до бюро.
— Нам треба поговорити, — сказав Максим.
У переговорній він поклав телефон на стіл.
— Олеся нестабільна. Після пологів у неї були тяжкі наслідки. Тепер вона знайшла запис і вирішила, що ваша донька — її дитина.
— Вона показувала предмети.
— Речі можна підкинути. Вона вкрала в Софії гребінець.
Тарас не змінився на обличчі.
— Звідки ви знаєте про гребінець?
Максим замовк на частку секунди.
— Вона сама сказала.
— Мені вона не казала.
— Значить, соромно стало.
— Ви знали, що дитина жива?
— Я знав, що лікарі ухвалили рішення.
— Не уникайте відповіді.
Максим підвівся.
— Тоді всі зробили вибір. Ви отримали доньку. Ми отримали можливість вижити. Ваша родина була щаслива сімнадцять років. Навіщо тепер руйнувати дівчині життя?
Тарас підвівся теж.
— Дякую.
— За що?
— За відповідь.
Максим зрозумів надто пізно.
— Я сказав не те.
— Ви сказали достатньо. Ідіть.
Того ж вечора Тарас написав Олесі: «Софія згодна на зустріч. Тільки при нас і вашому адвокатові. Завтра, шоста вечора. Без тиску»…
